Розділ «Цезар»

Величезний волохатий кавказець сунув свій вологий ніс у долоню, пропахлу порохом. Видно, хотів спитати: «Агов, чоловіче, ти ж розумний. Скажи, коли закінчиться війна?» Але чоловік не знав. Він дивився навкруг, намагаючись побачити бодай одну вцілілу будівлю на вулиці. А побудовані зі смаком будинки дивилися на чоловіка та пса чорними очницями вікон із вибитими шибками. Зруйновані стіни, вирвані з коренем огорожі. Бита цегла на вулиці. Рваний метал осколків. Усього цього з кожним днем дедалі більшало. Чоловік не мав що відповісти собаці.

Пес до бійців прибився випадково. Може, колись він був надійним сторожем хазяйського будинку з багатим інтер’єром, грозою злодіїв. Але господар утік від війни, покинувши пса напризволяще. Та й дому теж не було. Руїни. Пес здогадався, що його порятунок у людині. І не помилився. Люди в брудному зеленому камуфляжі любили його, волохатого та подобрілого звіра.

— Так, усе навколо змінюється, — посміювався невисокий чоловік у чорній вовняній фесці. — На війні звірі добрішають, а люди, навпаки, звіріють.

Цей чоловік пахнув порохом, мастилом і масою інших запахів, що їх раніше пес не міг терпіти. Але тепер, ледь уловивши аромати незнайомої людини, він умить вискакував з-під зігнутих стулок металевих воріт і біг назустріч. Чоловік приносив йому їжу і приємно тріпав за вухом. З ним можна було погратися, ставши на задні лапи, а передні вперши в груди. Пес розкривав пащу і покусував ніжно чоловіка за передпліччя. Він міг запросто одним рухом щелеп переламати руку, але не робив цього.

— Ага, не кусай руку того, хто дає, — сміявся чоловік у вовняний фесці і тріпав товсту шию звіра.

Невдовзі, після чергового обстрілу, пса довелося забрати з цього будинку в сусідній. Таких людей, у камуфляжі та фесках, там було багато. Від кожного пахло мастилом, порохом та металом. Брязкаючи своїм спорядженням, вони ходили туди-сюди, то залишали будівлю, то поверталися до неї. Рух не припинявся ні вдень, ні вночі, як не припинявся гул та гуркіт від обстрілів у селищі. Але пес навіть у цьому калейдоскопі звуків та запахів безпомилково впізнавав той, що належав його другу. Утім, усі люди в цьому будинку стали йому друзями. Цей, у фесці, був першим, а отже, головним.

— Як же нам тебе звати? — спитав, дивлячись у собачі очі, його друг.

— Здається, його Цезарем звали, — з сумнівом підказав інший боєць.

— Ти Цезар? Цезар? — покликав головний друг.

Пес, висолопивши язика, віддано на нього подивився.

— Ну, значить, будеш Цезарем, — твердо мовив друг.

Пес дружньо помахав хвостом, ніби погоджувався з тим, що людина має рацію завжди, у будь-якому рішенні.

Волохатий Цезар почувався дедалі впевненіше з людьми в камуфляжі. Вони перестали звертати увагу на далекі вибухи, і пес разом з ними зберігав спокій.

— Ходімо, Цезарю, пройдемося, — бувало, наказував йому головний друг, повісивши на плече автомат.

Невелика група людей здійснювала прогулянку селищем. Рухалися перебіжками, від хати до хати, часто прокладаючи свій маршрут не вулицею, а через руїни. І Цезар слухняно біг підтюпцем за ними, то плентаючись слід у слід, то забігаючи наперед. А іноді, почувши здалеку огидний свист, люди падали на землю там, де йшли. Зазвичай після цього щось вибухало. Люди, послухавши відгомони вибухів, піднімалися. Перебіжками рухалися далі.

Прогулянка тривала довго.

Але значно більше часу головний друг Цезаря міг проводити біля машин. Вони повсякчас потребували уваги, часто виходячи з ладу. Машини залишалися без скла або поверталися до будинку з порваними колесами. А найчастіше їх підтягували на буксирі й залишали на подвір'ї. І тоді чоловік у вовняний фесці зітхав і, озброївшись усілякими залізними штуками, залазив усередину зіпсованих механізмів, після чого вони, крекчучи та чхаючи, заводились. Іноді на це йшла година. Іноді цілий день. Та хоч скільки б тривав ремонт, вірний Цезар крутився біля друга. Ну, правда, зникав ненадовго у своїх собачих справах. Але скоро повертався, щоб дочекатися, коли його друг забуде про машину і візьметься тріпати велику волохату голову за вуха. Тоді можна буде стати на задні лапи, покусуючи чоловіка за плече. Звісно, не сильно, не всерйоз.

— Ах ти звірюка, — сміявся друг.

Він намагався притиснути Цезаря до землі. Та це в нього не виходило. Кавказець був сильним і швидким звіром, умів коритись, але не любив програвати.