Розділ «Термінатор»

Поле тяглось аж до обрію і повільно хвилювалося рядами золотого колосся, відгукуючись на найменший подув вітру. Небо було чистим і безхмарним.

Він давно помітив, що синява небес у цих краях буває різною. На світанку — насиченою, густою. Удень — білястою, як блакитний шовк, вицвілий на сонці. А перед самими сутінками небосхил, йому здавалося, блищав у променях призахідного світила, як поверхня авто модного кольору «синій металік».

Машини він не любив. Хоча якийсь час йому довелося попрацювати таксистом. Треба було заробити гроші, і то якнайшвидше. Зате він любив комбайни. Йому снилося, як дід простягає йому, підліткові, руку й допомагає піднятися в кабіну комбайна. «Ну що, Толю, полетіли?» — каже сивий бородань, усміхаючись. «Чому це полетіли?» — перепитує Толя, а дід замість відповіді хитро всміхається й виводить комбайн у поле. Золоте море гойдає величезну машину на своїх хвилях, і дід, як справдешній капітан, крутить величезний штурвал. Нечасті хмари біліють, мов намальовані емаллю на тлі ранкової синяви. Дід каже: «Дивись», — і тягне кермо комбайна на себе. Кермо повільно піддається, і от комбайн відривається від пшеничної хвилі й підіймається. Ух ти! У Толі захоплює дух від різкого перевантаження. Погляд насилу охоплює золоте море пшениці. Воно в далекій далині змикається з обрієм, але що швидше туди летить комбайн-літак, ведений дідом, то далі відсувається блакитний небосхил. Колючий і терпкий запах зібраної пшениці заливає все навколо, піднімаючи настрій, додаючи сил. Дід підморгує То ликові: «Хочеш, навчу на цій штуці літати?» І, заворожений, Толя тільки киває у відповідь. Він хоче бути комбайнером. А дід, посадивши комбайн біля ґанку старої побіленої хати, підштовхує його вперед, до дверей. Із дверей виходить бабуся й виносить глиняний глечик із молоком кольору емалевих хмар. І пахне від глечика травами.

— Толю! Толю! Прокинься! — наполегливо будить його Джексон.

Толя довго лежить і дивиться в стелю. Йому здається, що він чує гудіння дідового комбайна. Але це один за одним падають неподалік «руб-п’ятдесят-два», снаряди калібром сто п’ятдесят два міліметри, і стіни будівлі, де розташувався спостережний пункт української артилерії, гудуть і вібрують від розривів. Реальність надто давно й безцеремонно вдирається в його потаємні мрії. Уже немає ні страху, ні ненависті.

— Толю, вони сюди прийшли. Що робитимемо?

Він здійснив зусилля над собою і, неохоче відігнавши сон, запитав:

— Скільки їх прийшло?

— Двоє, — відповів Джексон. — Із прапором. Білим.

Тут, на позиції, в оточенні, вони лишилися без старшого офіцера, і неформальним командиром став То лик. Його природна інтуїція і впевненість у правоті вищих сил, що межує з фаталізмом, вселяла товаришам повагу. До того ж, він не боявся брати відповідальність на себе. А інші не боялися на нього покладатися.

— З білим прапором? — перепитав Толя, хоча зрозумів усе відразу. — Тримай їх на прицілі, а я зараз до них вийду. Поговоримо.

Вони надійно втримували бетонну конструкцію навчального комбінату на околиці Дебальцевого. Ні «Градами», ні мінометами викурити їх звідти було неможливо. «Нас виб’ють звідси тільки в тому випадку, якщо підтягнуть „Тюльпани“, але наші їм цього зробити не дадуть», — налаштовував своїх бійців Толя. Щоправда, в усього буває межа. Вони з надлишком мали терпіння й патріотизму, а от боєкомплект підвів. Майже закінчився. Ні патронів, ні гранат їм підвезти вже немає змоги.

Усе місто являло собою руїни, звідки люто відстрілювалися бійці. Локальні осередки опору, оточені бойовиками. Холодний і черствий стиль зведень повідомляв про перевагу сил супротивника. І ось Толик бачить двох представників цих сил, які підійшли під білим прапором до розораного майданчика з переламаними, як сірники, соснами, котрий ще недавно був невеликим міським парком на околиці Дебальцевого. Під стовбурами дерев темнів зелений камуфляж загиблих російських диверсантів. Саме за мертвими товаришами і прийшли люди під білим прапором.

— Здравия желаю! — сказав старший із двох парламентерів.

Толя тримав руки за спиною, щоб не спровокувати рукостискання. Парламентери, втім, руки не подавали, але тримали долоні так, щоб Толя бачив: вони не мають ні гранат, ні пістолетів. Він теж наважився показати порожні долоні, але зробив це ненав’язливо. Прибульці оцінили його жест. Він помітив на їхніх обличчях задоволені гримаси. І тільки потім почалася розмова.

— Мы хотели бы забрать наших «двухсотых», — сказав огрядний чоловік у кубанці і з сивою бородою. Він показав на зламані стовбури дерев, під якими лежало кілька тіл у російському «цифровому» камуфляжі, накритих білими простирадлами.

— Забирайте, — спокійно відповів Толя, дивлячись в очі супротивнику. Його люди були всі на місці, всі цілі, і від усвідомлення цього факту настрій в артрозвідника був на висоті. Для підняття духу цього достатньо.

— А вы представьтесь сначала, — трохи агресивно подав голос із-за спини бороданя інший росіянин, молодший і зліший, ніж його старший товариш у кубанці.

Толя не злякався. Два тижні виживання під «Градами» та гарматними снарядами випалили з його серця чимало почуттів, що виявилися зайвими на цій війні. У тому числі й страх.