Розділ «Вихід»

Його очі мені здавались іронічними. Але тепер, коли він одягнув балаклаву, що сховала обличчя й лишила тільки очі, я бачу в них злість і втому. Втому від нескінченного чекання на появу адекватних полководців. Злість від того, що ті, які є, знали про слабкі місця оборони. І не зробили абсолютно нічого, щоб їх усунути.

— Сепари, як дурні, ломилися в Новогригорівку, думали, що там наше слабке місце. За один день наступу вони втратили п’ять танків під Новогригорівкою. І все одно продовжували пробивати нашу оборону з півночі. А потім цілком випадково їх диверсійно-розвідувальна група зайшла з іншого боку, з південного заходу, в Логвинове. І вони зрозуміли, що наших там немає.

Я розмовляю з Зеленим. Такий у мого товариша позивний. Колір, що вселяє надію. Зелений — унікальна людина. Талановитий офіцер. Професіонал. Його група артилерійських розвідників коригувала вогонь зношених гармат по колонах противника, не даючи остаточно перетворити дебальцевську «кишеню» на смертельне кільце. Я раніше часто приїжджав у Дебальцеве й бачив, як працює група Зеленого. Гі злагодженість і чіткість вселяли впевненість, що Дебальцеве ми втримаємо. Восени, показуючи карту «кишені», він казав: «Теоретично вони можуть узяти Дебальцеве, якщо в них буде всемеро більше сил, ніж у нас. Але, повір, для цього їм треба стягти все, що в них є на інших ділянках фронту, а на це вони навряд чи підуть. Військ у нас тут дуже багато. І, до того ж, їм потрібно замінити місцевих гопників і козаків на регулярні війська».

Так вийшло, що неможливе стало можливим. Кількість наших військ на плацдармі скоротилася. Значно погіршилася якість. І супротивник зміг створити необхідну семиразову перевагу. А про те, що по той бік росіяни збивають регулярну армію, підтягуючи найманців та знищуючи місцевих незгодних козаків, стало відомо вже в листопаді. Я добре пам’ятаю, як один з офіцерів, Скорпіон, доповідав про це й повідомляв, що ватажки угруповань, хильнувши для хоробрості і взявши в руки гранати, приходили на наші блокпости й пропонували разом «е…нуть по зтим русским». Усе сталося так, як казав Зелений. І ось, згадуючи свої слова, він з тяжкістю визнає: «Не думав, що виявлюсь правий».

— Розумієш, там, із південно-західного боку від Комуни й до Луганського, практично не було військ. Можеш уявити? На майже двадцяти кілометрах чистого поля всього три спостерігачі. Більше нікого наших. Вони просто не могли повірити, що це так. А коли зайшли туди, то щиро здивувались: «О, пощастило!» І почали закріплюватися в селі. Підтягувати ротно-тактичну групу й формувати опорний пункт.

— Скажи мені, а чи можливо було їх звідти вибити? — питаю. Адже тільки одна помилка у військовому плануванні, і, напевне, думаю я, її можна було виправити. А Зелений каже, що треба не виправляти помилки, а їх уникати. Виявляється, напередодні воєнної катастрофи він примчав у штаб сектора «С» і розбудив командувача сектора. Була третя ночі. Розвідник змалював полковнику ситуацію і сказав, що коли негайно не розв’язати питання Новогригорівки, то мишоловка зачиниться. Зелений побачив, що на карті в командувача було позначене Логвинове. Тобто в секторі знали найслабші місця оборони.

Новогригорівка та Логвинове — два єдино можливі напрямки, з боку яких можна було захлопнути мишоловку. І тоді в ній опиниться геть усе українське угруповання в Дебальцевому. До слова, командувач швидко збагнув суть нічної доповіді й пообіцяв, що негайно телефонуватиме начальнику Генерального штабу.

— Зателефонував? — питаю Зеленого.

— Не знаю, — знизує плечима артрозвідник, — не бачив. Але думаю, що так. Я бачив його карту. Я ж кажу, в нього були позначені і Новогригорівка, і Логвинове, тобто ступінь ризику він і до цього розумів.

Але події розвивалися так, ніби не було ніякого дзвінка. А можливо, цей дзвінок просто нічого вже не вирішував.

Це було о третій ночі. Кілька годин по тому, рано-вранці дев’ятого лютого, російський Т-72 обстріляв машину з офіцерами гірськопіхотної бригади. Виїхав біля автобусної зупинки з написом «Логвинове» й відкрив вогонь. Замполіт бригади отримав важкі поранення. Здавалося б, усе це разом із доповіддю Зеленого мало б змусити штаб сектора винести швидке рішення. Але ще майже добу після цього жодних активних дій з боку українських військ не спостерігалося.

Через добу біля Луганського ми наткнулися на три вантажівки з бійцями батальйону «Донбас».

Виявилося, вони з Логвинового. Зайшли за підтримки двох танків. І танки ці спалили бойовики. Судячи з того, що розповіли учасники невдалої операції, їх відправили на зачистку. Хоча через добу, коли рашисти підтягнули сили, потрібна була не зачистка, а штурм. Навіть із такого невеликого села, як Логвинове, — тридцять дворів, не більше — вибити злагоджену групу за допомогою «поліцейської» зачистки неможливо. І не варто сподіватися, що досвід супротивника поступається нашому, в усякому разі, поблизу Дебальцевого.

Вантажівки з «Донбасом» стояли не дуже довго. Під'їхав офіцер і, не виходячи зі свого «УАЗика», скомандував машинам їхати на Артемівськ. І знову потягся час бездіяльності, кожна хвилина, кожна секунда якої, виявилося, коштувала життя бійцям у котлі, кришка над яким майже закрилася.

— Зелений, скажи, будь ласка, а операція з виведення воїнів із Дебальцевого була спланованою?

Він подумав і сказав:

— Ну звичайно, спланованою. Інша річ, що планували операцію не ті люди, яким це доручила Батьківщина. Планували операцію офіцери середньої ланки. Вищим командиром був комбриг 128-ї бригади. Те, що Дебальцеве трималося два тижні, було не завдяки, а всупереч діям Генерального штабу. Штаб сектора виконував лише одну роль: був пріоритетною ціллю для артилерії противника. У керівництві військами він не брав жодної участі. Добре, що хоч не заважав командирам це робити.

До цієї групи офіцерів входив і він. Я вже знав і про багато десятків загиблих при виході бійців, і про те, що з «Поляни», з розташування 128-ї бригади, люди йшли по трупах своїх товаришів. Перед тим як зустрітися з Зеленим, у Луганському ми знайшли групу бійців із 128-ї бригади, які мусили прориватися, залишивши по дорозі вантажівки з «двохсотими». Мені довелося навіть віддати свою аптечку солдатам — хлопці не мали медикаментів.

— Цілий «урал», ціла машина «двохсотих» там стоїть, і їх звідти ніхто не забере, тому що там уже сепари. Ми вже потрапляли в кільце, — розповідали вони, не соромлячись сліз, що залишали світлі сліди на їхніх вкритих кіптявою бою обличчях. — Там, в «уралах», лежать наші «двохсоті» хлопці, і їх ніхто не хоче вивезти.