Розділ «До своїх»

Коли в небі щось потужно свиснуло, Леопард інстинктивно втягнув голову в плечі й згрупувався.

За свистом пролунав вибух, далекий, єдиний. Він думав, що битимуть САУшки, але звідти прилетіла одиночна «градівська» ракета. Леопард здогадався, що це пристрілювання. Далі вони покладуть як мінімум пакет. Про це нескладно було здогадатися. Питання тільки, кому дістанеться море вогню — Лисому чи Леопарду?

Комроти йшов і йшов. Йому здавалося, що ціла вічність минула між пристрілюванням і основною порцією «Граду».

«Хто?» — гуло в його голові. І він старався вгамувати це гудіння, прохаючи самого себе: «Це не важливо, хто. Це лотерея. Мовчи, боягузе, мовчи».

Страшно було мовчати. Але страшно було й думати. «Хто?! Він чия?! Він?! Чия?!».

Він готувався до того, що його свідомість має відключитися, як вимикають світло, різниця лише в тому, що й темряви він не відчує.

«Ні, — перекрикував розум повзучу гідру страху. — Там щось є. Я в це вірю, я до церкви ходжу. Там щось є!»

А страх кричав і кожною клітиною нагадував про себе. «Хто? Він?»

І коли збоку від нього піднялися стовпи води, він зрозумів, що йому дістався рятівний шанс. Вода кипіла. Повітря несамовито сичало. Від гуркоту здригалася земля. Його трусило чи то від жаху, чи то від люті. Ракети лягали туди, де він розпрощався з Лисим. Він час від часу пірнав з головою в холодну крижану крихту, але не переставав рахувати ракети. Одна, дві, три. Вони падали, як дощ. Як покарання за вчинені та невчинені гріхи. Десять, п’ятнадцять. Як останнє вагоме слово царя сусідньої країни. Тридцять дев’ять.

Їх було сорок. Він нарахував. Навіть пакета не пошкодували.

Цілий пакет на одну-єдину людину, що відводила смерть від Леопарда. «Дякую тобі, брате, тепер я у вічному боргу перед тобою!» — ось що думав Леопард.

Він не пам’ятав, як дістався снайперської лежанки біля соняшників. У ній начебто не виникло потреби, і Варан з Есквайром лежали без діла, роздивляючись підходи. Вони почули гуркіт і зачаїлись. А потім, коли вогняна буря минула, з води виліз чоловік. Ні Варан, ні Есквайр не змогли швидко визначити, хто це. І Варан, молодший і гарячіший із двох, хотів застосувати свої снайперські вміння, але Есквайр попрохав його не стріляти. І Варан зробив так, як сказав старший.

Він не стріляв. І Леопард дістався до своїх. Лежачи на спині, він засунув руку у внутрішню кишеню, відтак, діставши целофан із камерою, передав її Есквайру.

— Що це? — запитав картограф, покрутивши пакет у руках.

— Ти розумний, друже Есквайре, розберешся.

Леопард наказав товаришам відходити й залишити його на позиції. Покинути. Вони хотіли його тягти на собі, але Леопард зрозумів, що це неможливо. Вони ніяк не могли зрозуміти, що з ним відбувається, чому він не може йти. Він же не поранений, не контужений, усе ціле, руки-ноги рухаються, чому ж не йти? А він уже не міг пояснити їм, що просто вичавив із себе все, що тільки можна. В’язкий сон ще не відпустив його, а батарейка вже сіла. Недоречно.

І тут Есквайр побачив два БМП. Вони рухалися на них, повільно обертаючи вежами з боку в бік. Коли до снайперської лежанки їм лишалося не більш ніж чотириста метрів, задні двері бойових машин відчинились, і на морозне поле висипала піхота. Бійці рухалися професійно, з перекатами, то зосереджуючись, то збираючись в одну точку, щоб скоординувати свої дії з командиром їхнього невеликого загону. Перекати, короткі аритмічні перебіжки… Це були не місцеві бойовики, а професіональні солдати. Ясно без слів.

Варан уже загнав патрон у патронник і став вибирати свою першу ціль.

Леопард зупинив його:

— Не треба. Бо ми всі тут загинемо. Хтось має донести це відео. Друг Апостроф устиг зняти. Не заради мене, не заради Апострофа… Заради братів. Рідних. Дійдіть, донесіть, хлопці. Усі мають це побачити.