Розділ «Роман»

Ліс кінчиться. Здалеку долітає хлюпіт хвиль Ослави. На тлі білого снігу сіріє біля мосту постать ворожого вартового.

Командир Гуцул дав знак рукою, щоб відділ задержався. Сам мовчки скидає чоботи, обвиває ноги білим шаликом[123], загортається щільно в білу «палатку» і безшелесно, як нічний привид, скрадається до мосту.

По кільканадцяти хвилинах чуємо, як щось важке бовтнуло в воду. А за кілька хвилин після того Гуцул стояв знову перед нами, держачи в руках, крім свого — ще один автомат.

— Дорога вільна, маршувати за мною далі!

Двоє бійців відлучуються на його наказ від відділу й ідуть зі скриньками на плечах до мосту. Заміновують. А ми, розділившись на дві частини, залягаємо в кущах по обох боках гірської залізнички.

Довжаться в безконечність хвилини такого вичікування. Та врешті — долітає до нас стогін парової машини, озиваються стукотом рейки і чимраз виразніше чути розгукані голоси польських жовнірів. Їдуть!...

Ось вони перед нами: паровоз і дві вагонні платформи, обведені поруччям і переповнені людськими тілами. Тісно збились в гурти польські жовніри, бо вагонні платформи гірської залізнички невеликі. Гримнула сальва з командирового автомата і ліс заклекотів гуком наших скорострілів та гранатних розривів. Важкий стогін паровоза заглушили зойки ранених. Потяг рвонув, мов сполоханий кінь, і помчав повного парою вниз, викидаючи по дорозі тіла вбитих, що злітали безвладно понад і попід поруччя в сніг. Серії наших автоматів і скорострілів підганяють ворога. Он він уже над річкою: з повним розгоном вкочується поїзд на міст, грімкий вибух потрясає повітрям і кусні розірваного мосту разом з поторощеними вагонами поїзду злітають у ріку.

Проходимо попри тор[124] до річки, щоб переконатись, чи не залишився хтось з-поміж ворога живим. Ні, з вагонів злітали тільки мертві, а здорові та ранені міцно тримались поруччя платформи, щоб — знайти смерть при зриві мосту в холодних хвилях Ослави.

За свій варварський злочин заплатили всі вони — власним життям.