Розділ «Богдан Мельодія — Крук»

Та не час на довге роздумування і на коляди. Доктор Рат і мгр. Орест рішаються відходити до доктора Арпада, а я зі санітаром Лазарем залишаємось в санітарному пункті доктора Якима, до часу, коли мине небезпека, тобто, коли польсько-большевицькі банди не виберуться із села Кривого. Само зрозумілим є, що треба бути в разі небезпеки з хворими і раненими повстанцями. Дружні прощання з доктором Ратом, мгр. Орестом і кінцеве «до побачення за пару днів на Хрещатій» — закінчують прощальну хвилину з друзями зброї. При цьому якийсь незнаний біль стиснув мені серце.

Ет, зрештою, — подумав я собі, — чи раз подібні справи бували у моєму повстанському житті?

Замаскувавши наші сліди на снігу, вернувся я з другом Сивим і другом Левом до санітарного пункту. Падаючий сніг прийшов нам з поміччю: він прекрасно затер всякі сліди в горах.

Наступного дня зранку проголошено знову алярм. Кожний хворий і ранений повстанець держить біля себе автомат, гранати, пістолю чи кріс, щоб в разі ворожого наскоку на санітарний пункт гідно, в міру спроможностей своїх сил, себе обороняти, а в безвиглядному положенні послати собі останню кулю на прощання з туземним світом. Це, зрештою, було нормальним явищем у нас, бо ніхто з засади живим в руки ворога не здавався. Такий стан поготівля тривав аж до вечора. Щойно ввечері друг Сивий і друг Лев які вернулися з розвідки, повідомили нас, що польсько-большевицька банда, зрабувавши[96] селян і походивши по краях лісу, вернулася до свого випадного кубла, до Велковні. Небезпека, отже, наразі за нами.

По довгому, виснажуючому марші добились ми до бункру друга Яреми, що стаціонував[97] над селом Ракова. В бункрі Яреми довідуємось, що зі сторони Хрещатої чути було цілий день стрілянину. Цю так звану «малу войну» ми пояснювали собі тим, що наш командир Хрін шарпнув десь добре за полу польсько-большевицьких посіпак. Відпочивши в бункрі Яреми, вирушаємо на слідуючий вечір в дальшу дорогу.

Прикрі бескидські «груники» виснажили нас дощенту. Перейшовши гостинець Балигород — Тісна і замаскувавши по обох боках гостинця сліди за собою, посуваємось дальше, мов тіні, через сніжні засипи в напрямку нашої цілі.

Переходячи дорогу, що лучить село Рябе з гостинцем, раптом чуємо у віддалі яких 100 метрів за малим горбком голоси ворожого війська. Скорий скок вбік і, залігши яких 12 метрів від дороги в малих корчах ялиць, очікуємо з відбезпеченою[98] зброєю ворога. Відбитись дальше від дороги було неможливо із-за чистого поля, на якому ворог міг би нас легко запримітити. Напруживши свій зір в напрямку долітаючих до нас ворожих голосів, зауважуємо перші стежі. Згодом поперед наші очі пересунулось з наїженими багнетами коло 500 польсько-большевицьких посіпак. Прокльони в польській і російській мовах товаришили їхньому нічному маршеві. Та зграя посіпак напевно не сподівалась, що тут ось в цих малих корчах лежать з відбезпеченою зброєю два повстанці. Ох, як хотілось їм послати серію олов'яних подарунків за спалені й зруйновані села, за морди[99] й знущання над нашим народом. Та, на жаль, нас лише двоє, а їх коло 500 штук. Пройшло чимало часу, заки ця зграя щезла з наших очей. Відітхнувши спокійніше, ми рушили в дальшу дорогу незамерзлими гірськими потоками, щоб не лишати за собою жодних слідів. Мета нашого маршруту вже недалека. Запах диму додав нам сили до маршу. В моїй уяві увижається, як то ми з другом Лазарем зустрічаємо в теплому помешканні знайомі обличчя, а після розмов і нарад удаємось на солодкий відпочинок.

Нараз я зауважив, що друг Лазар, який йшов попереду, нагло станув. Похилившись до землі, він чомусь приглядався. «Що це має означати?» — обізвався він шепотом. Я глянув уважно туди, де він показував. По обох боках потоку зауважив я утоптану стежку. Це нас насторожило. Чи ж би хтось, подумав я собі, із санітарного персоналу був настільки необережним і зробив таку розконспіровану стежку до санпункту? Це ж противиться всяким законам конспірації повстанця!..

Розглядаючись обережно на всі боки, запримічуємо клуби диму, що підносяться зі санітарного пункту. Десь недалеко в напрямку Балигорода перериває враз нічну тишу кулеметна серія. Спрямовуємо свої кроки до санітарного підземного бункеру, модерно збудованого тої осени.

Нараз в світлі місячного сяйва перед нашими очима зарисовується жахлива картина. Мов вриті в землю, бачимо, як клуби диму зносяться вгору зі звалених трьох підземних бункрів. Роззявлена оподалік яма, вирита вибухами гранат, вияснює нам все. Жахлива у всіх своїх наслідках трагедія санітарного пункту. Мов зачаровані, стоїмо довший час мовчки. — «Чи ж це можливо, — подумав я собі, — щоб ви всі відійшли від нас? Це ще так заскоро! Україна вас потребує!...» Наші ноги самі станули на колінах. Гаряча молитва серед тої суворої повстанської ночі уноситься до небес за упокій упавши[100] наших друзів і тих всіх хворих і ранених повстанців, які знаходились в тому санітарному бункрі. А було їх всіх 17 осіб, між ними доктор Рат, мгр. Олекса, санітар Арпад, санітарка Пчілка, Калина, машиністка надрайону Дора, дружина доктора Рата, референт СБ Гуцул і інші, що їх псевд уже собі не пригадую.

І тоді мимоходом промайнула через мою голову думка: «Я спізнився на один день».

І так в таємничому мовчанні лісистої Хрещатої ми прощали[101] своїх друзів. Без почесних сальв, без прощальних промов, без вінків на домовини...

Без слів, у глибині душі ми прорекли помстити їхню смерть і відплатити за невинно пролляту кров. І пригадались тоді слова нашого повстанського поета Марка Боєсслава:

О Боже Великий, прийми нашу жертву

За вільну Вкраїну Святу,

Хай нарід наш гордо устане із мертвих

Й неволі сліди заростуть!

Мою задуму перериває друг Лазар: «Мусимо якнайскорше вертатись до бункру друга Яреми. Ворог напевно зраня поставить тут свої застави, щоб когось ще тут із повстанців захопити».

Розглянувши й перевіривши ще раз місце трагедії, вирушаємо з болем в серці в поворотну дорогу. Маємо лише пару годин до ранку. Треба поспішати.

За нами полишена свіжа, новітня могила 17 українських повстанців-героїв, з якої уносяться клуби диму дотліваючого санітарного пункту. А перед нами — вкрите серпанком таємничости наше майбутнє і — тверда вимога дальшої боротьби.