Розділ 7 Нові гравці у гру вступають, старі з неї вибувають

Сьогодні він перебував у роздумах. Річ у тому, що позавчора йому з вікна усміхнулася молодиця, і наступного дня він не випадково пройшовся саме тією вулицею, та як назад ішов, то його перестріла стара жінка, що нашою мовою повідомила, мовляв, її пані чекає красивого та молодого пана завтра ввечері.

Що це?

З одного боку, для жінки з гарему подружня зрада  — це дуже часто велика мрія. І побачення з іноземцем, який за короткий час поїде собі  — а отже, не прохопиться,  — почасти безпечніше, аніж зв'язок із кимось зі своїх. А з іншого  — що, в гаремі не знайдеться суперниці, яка донесе?

І за четвертим правилом[104] за такі речі карають смертю. Звісно, якщо вона мусульманка. Хоча з виду може бути й нашою.

І не такий уже він красень великий.

Тож це, можливо, пастка. Утім, саме тому, що це, можливо, пастка, треба ризикнути  — і піти... Бо якщо пастка  — то комусь і навіщось вона потрібна? Ти не для того служиш князеві, щоби жити тихим життям і померти своєю смертю.

Отже, попередивши боярина  — хай знає,  — Павло-Воронко відправився на побачення. Цього разу йому довелося пройтися вулицею аж тричі, поки не наштовхнувся на стару. Вона провела його через якийсь сад, потім пройшли в хату.

 — Як тебе звуть?  — питання було задано в лоба, нашою мовою.

 — Павлом. А тебе?

 — Яка різниця, як мене звуть,  — усміхнулася білявка, якій можна було дати і сімнадцять років, і трохи більше. Явно з наших  — чи то з полонянок, чи, може, по-доброму висватала.  — Яка різниця, все'дно більше не побачимося...

Із цими словами вона зняла через голову сорочку й поцілувала чоловіка, водночас розв'язуючи його пояс.

І лише під ранок, коли Воронко вже впевнився, що йому вперше в житті поталанило й отака жінка з ним, бо він їй сподобався, та, подаючи коханцеві чашу вина, несподівано, неначе про якийсь дріб'язок, сказала:

 — Ваших порубав Тунгуз-сотник.

 — Це чоловік твій?  — розгубившись, запитав Павло те, чого питати було не слід.

 — Ні,  — засміялася жінка,  — чоловіка я не стала б губити. І, якщо ти у Христа віриш, не скажеш, від кого дізнався.

 — Узагалі нічого нікому не скажу, бо не хочу загинути за брехню на сотника.

 — Не думай, що я дурепа. Скажеш своєму панові, а той хай скаже Кулпі, тільки самому, що Тунгузові нукери не всі речі вбитих повикидали, багато що собі залишили, поласилися. А що друге посольство зразу за першим, такого вони не чекали.

Коли стара вивела волинянина, частина стіни відсунулася вбік, і ввійшов венеційський купець Лоренцо.

 — Я не все розібрав, та, гадаю, ти все сказала так, як я наказав.

 — Аякже!  — засміялася рабиня.