Розділ 7 Нові гравці у гру вступають, старі з неї вибувають

Боярин подумки пообіцяв щедрі пожертви на церкву.

Цілий тумен, зібраний у кулак, на флангах обох ворожих військ — це набагато ліпше, аніж нічого.

Ярош знову чатував на валу.

Тут було легше, бо повівав вітрець.

Тим, хто живе через сім століть, важко навіть уявити, в якому пеклі опинилися захисники Белза, після того як за його валами, у прямокутнику 220х180 метрів, зібралося п'ятсот воїнів, загалом понад дві тисячі людей, практично всі  — зі своєю худобою.

Сморід бив навіть по Ярошевому носі, а він, здавалося, до того був звичний. На валу було легше. До того ж цього разу його поставили не на напільний бік, а на той вал, що виходив на річку. Уночі поставили. Утім, поняття ночі було досить умовним  — світив повний місяць.

Із того боку вороги час від часу щось горлали, одні захисники не зважали, інші  — відгавкувалися, але якось ліниво. Поступово суперечка стихала...

Ярош і сам не міг потім відповісти, чому це він повернувся спиною до ворога, а обличчям до міста. Повернувся  — та інстинктивно, не думаючи  — ніколи було думати,  — зробив рух щитом. Те, що летіло в повітрі, із силою влучило в його щит  — від удару Ярош аж похитнувся.

До його ніг упала свинцева куля із пращі, але дивна, Ярош навіть не зразу й зрозумів. Куля була, як і личить, трохи довгастою. До одного з кінців гвіздком був прибитий шматок берести з видавленими значками. Ярош від подиву не зразу втямив, що це могло бути.

 — Так ти точно не бачив, звідкіля летіла?

 — То-о-о-чно...

«Як дитина. Зараз заплаче».

Воєвода подумки віддав належне зрадникові. Докинути кулю через вал з острогом та ще й на той берег річки  — важка справа. Проте якби місце, звідкіля полетіла куля, приблизно побачили й кинулися б туди, то втоптати пращу в сніг із лайном  — це можна зробити так швидко, що добра людина й перехреститися не встигне. А от, якби він пустив стрілу, то лук чи кушу сховати неможливо. Крім того, бересту, пришпилену до хвоста кулі, побачити легше, аніж обв'язану навколо древка стріли.

Чому світлої ночі? А в темряві можна не розрахувати по висоті і влучити в укріплення.

Прочитати, певна річ, не вдалося  — це якійсь тайнопис.

У воєводи майнула думка: як можна було б зробити так, аби зрадник виказав себе, однак... Надто вже щільно місто оточене. Інакше можна було послати людину, яка повернулася б із іншою людиною, а потім пустити поголос, що це наш прийшов, приніс важливі новини.

Не пройдуть тут люди.

Утім, треба подумати...

Треба подумати!

Наступного дня Ярошеві «поталанило» знову: саме він першим помітив, що корогва, яка підходить до польського табору,  — нова. Не та, що кудись ходила й зараз вертається, а нова корогва.