Розділ 9 Спроба помсти

 — Царство Волчкові Небесне, а Петро на варті.

 — Заберу з варти, а ти збирайся. Похід буде довгий.

Ярошеве серце рвалося на шматки.

Думка про те, що він іде в такий відповідальний похід за княжим наказом (оскільки слуги ординські підлягали особисто князю, то парубок так і вирішив  — княжий наказ, точніше, не вирішив, а просто гадка, що хтось міг наказати без княжої волі, навіть випадково не могла прийти хлопцеві в голову), тішила його гонор. Та водночас якби батько пішов, а він залишився... Залишився з Ганною! Надовго! А може, батько б...

«Згинь, сатано!»

Ця розмова вже стала звичною, Ярош анітрохи не сумнівався, що оті думки  — про батькову загибель,  — то сатанинська спокуса, щоправда, він погано уявляв собі, хто такий сатана,  — ворог та й годі.

...Крім сина, старий узяв ще доброго лучника Терешка. Із Петром не вийшло, бо в нього зуби розболілися так, що аж щоку роздули, у такому стані багато не постріляєш.

І по два коні кожному.

...Їхати вже було важко. Невелика річка, влітку переплили б, не злізаючи із сідел.

 — Твоя черга, Яроше.

Парубок спішився, став на лижі, накинув на себе петлю аркана, затяг її під пахвою. Кінець тримав батько. Ярош зійшов на кригу, рушив, постукуючи підтоком[131] списа. Ось якесь місце. Якесь... Якесь... Слів бракує. І не гнеться крига, і звук такий же, як в інших місцях. Але Ярош звертає вбік, і ніхто не питає чому. Інші також розуміють, чому хлопець повернув. Ой як добре розуміють.

Потім з одним конем переходить Терешко. Потім Ярош  — він усе ж найлегший  — туди-сюди за конями. Останнім переводить свою тварину старий Єлизар. І так щоразу, до того ж із кожним разом розвідувати кригу ставало важче й важче.

Зрештою, їм поталанило: загін бічної охорони, що його виставив Кулпа, складався з русичів, хоча...

Що їх оточують, старий Єлизар зрозумів і тому  — спочатку татарською, потім нашою  — заявив, звертаючись до кущів і чагарників:

 — Ми їдемо до царевича Кулпи від воєводи Дрозда.

Лише тоді з навколишніх смерек посипався важкий, вологий сніг, і кілька чоловіків оточили їхню трійцю. Це були русичі, хоча в їхньому одязі й озброєнні було більше татарського, аніж у волинян,  — хоча і на Волині важко було когось здивувати татарським луком чи татарською шапкою.

 — А правда від воєводи?  — хмуро поцікавився старший  — кремезний, зразу видно  — велетенської сили чолов'яга.

 — Правда-правда. Можу грамоту показати, якщо ти читати вмієш.

 — Він-то не вміє. Я вмію,  — це сказав вершник, який разом зі ще кількома кінними вибрався на галявину  — високий, стрункий, в аланській шапці зі шовковим шликом[132].

Єлизар, уклонившись  — невідомо, хто це, можливо, і не вище він, аніж слуга ординський, але тепер їх уже десятків зо два проти трьох, а від зайвого поклону шия не переломиться,  — подав проїзну грамоту.