Розділ 9 Спроба помсти

Усі вклякли на місці.

 — Подивися на табір,  — вивідач звертався лише до одного Єлизара.  — Там пройдуть четверо?

Мовчанка.

Усім  — навіть Ярошеві  — зрозуміло, що не пройдуть.

 — Ти колись стріляв із сифона?

 — Воєвода пояснив...  — хриплий голос у старого.

 — А мені доводилося. Дай сюди. Почекайте тут. Якщо напорюся на околиці, то, може, устигну втекти. Чекайте з кіньми.

Він не напоровся.

Село  — як більшість у ті часи  — було невелике, всього шість хаток. І ці шість хаток були взяті у три кільця. Де король  — зрозуміло: там, де більше охорони.

Воронко немов перетворився на безплотну тінь. Пройти неможливо. Ні, можливо... Неможливо пройти й повернутися, але це було зрозуміло із самого початку.

Павло повз.

Вартові, як це було заведено й тоді, і набагато пізніше, увесь час перегукувалися. У цьому був сенс: якщо когось знімуть, то це стане зрозуміло через одну-дві хвилини, коли той не відповість на черговий оклик.

Але був і мінус  — Воронку й голови піднімати не треба було.

Нарешті, завмер.

Він наблизився до хати, зайнятої королем, іззаду.

Хата не бідна, не селянин простий тут жив, а, мабуть, якийсь слуга панський. Вікно, затягнуте воловим пухирем, світилося, і досвід підказував вивідачу, що там горить не лучина й навіть не свічка, а справжній світильник, заправлений олією.

Ось вогник погас  — король зволив заснути.

Вартовий ходив по цей бік плоту, тож підійти навіть на сто кроків непоміченим було неможливо.

Кожні півтори-дві хвилини ліворуч, із-за кущів, долинав голос, вартовий відповідав, його крик підхоплювали далі праворуч.

Павло прочитав «отченаш». Йому було страшно, дуже страшно, але хто ж, якщо не він?