Розділ 9 Спроба помсти

 — Тут написано, що ви листа везете послу князя вашого. Дайте.

 — За це тебе стратять!

Отаманові очі небезпечно звузилися. Він явно подумав, що... Для того, щоби стратили, треба, щоб хтось доніс. Але... коли нікому буде донести?

 — Кулпа дізнається...

Високий вершник жорстко посміхнувся:

 — Може, хтось його і боїться, але не ми. Давай листа, якщо жити хочеш.

Ярош пізніше за всіх  — молодий, недосвідчений  — зрозумів, що коли віддадуть грамоту, то точно загинуть. Бо це до проїзної грамоти печатка внизу підвішена, а лист до посла згорнутий у трубку, обв'язана трубка шнурком, вузол шнурка покладений між двома тоненькими пластинками свинцю, свинець затиснутий між двома половинками печатки так, що став одним цілим,  — і прочитати листа, не зламавши печатки, було неможливо.

Проте отаман поки що не наказав їх убивати, отже, він ще не вирішив остаточно.

 — А по-чесному, сам на сам?  — несподівано сам для себе вимовив Ярош.

 — Та я ж тебе одним ударом.

Ярош, узагалі-то, мав на увазі не себе, а батька, якого, зовсім по-дитячому вважав непереможним... тобто він так не думав — мовляв, батько непереможний, просто підстав сумніватися досі не виникало. І раптом він... ну не те, що зрозумів, а відчув, як це буде негарно  — послатися на батька.

І звідкілясь прийшла відповідь:

 — Одним ударом...  — він зіскочив із сідла, водночас витягуючи з-за пояса свою палицю, свій незграбний та зовсім нешляхетний сук із напливом, у який були вбиті іржаві шматки заліза, палицю, якою він вибив із сідла короля  — і сам не зрозумів, що зробив та з ким зробив... Не лише не зрозумів, кого вибив,  — не втямив, що взагалі когось вибив.

 — Одним, кажеш? Спробуй!

Готовий був, і померти готовий  — але звідусіль долинули смішки, а кремезний гучно зареготав:

 — Оце по-нашому!

 — Засунь її на місце, поки я її голіруч тобі в дупу не засунув, — останні слова отаман вимовив так, що, з одного боку, ображатися було явно даремно, з другого... А таки може засунути. Цей  — може.

 — Добре, залишу вам вашу грамоту. Не любимо ми волинських князів та й людей їхніх не любимо.  — Потім помовчав та пояснив:  — Болохівці[133] ми. Воювали ваші князі з нами, воювали, тож нас залишилася жменька, та й тим довелося рятуватись у степах. А наші прадіди справедливо жили...

 — А може, це нашим прадідам здавалося, що то вони справедливо живуть?  — знову встряв Ярош.

Отаман зважив його поглядом.