Розділ «Потвора»

А малина, звісно, ще й не думала достигати.

Хлопець уже збирався вертатися назад, як раптом угледів, що через дірку в паркані протискується Бровко. В зубах у нього погойдувався вузлик. Той самий, у який дід Овсій нещодавно зав'язав горнятко з гусячим жиром.

Бровко проліз крізь дірку, обтрусився і діловито потрюхикав стежкою, прокладеною двома богатирями. Схоже, вирішив десь заховатися і без перешкод заходитися біля гусячого жиру.

«От же й злодій! — обурився Вітько. — А прикидався таким пристойним...»

— Діду! — гукнув він. — Ваш Бровко поцупив горнятко з жиром!

Дід не відповідав. Мабуть, так і не вийшов з хати. А от Бровко рвонув уперед, мовби його цвьохнули батогом.

Хлопець подався назирці за чотириногим злодюжкою. Аж упрів, доки наздогнав утікача. Проте замість злодійкувато чкурнути в кущі, Бровко раптом повернувся і загарчав на хлопця.

«Ти диви! — здивувався Вітько. — Украв та ще й огризається!»

— І не соромно тобі? Ану, віддай горнятко!

Та Бровко вишкірив ікла так, що Вітько поспіхом відступив — чого доброго, ще й накинутися може!

А злодюжка підхопив вузлик і подався у видолинок, що, як і всі видолинки Римова та й сучасної Воронівки, вели до болота.

Вітько подерся навпростець через кущі. За хвилину вибрався на край урвища. З нього добре було видно звивистий видолинок, трав'янисту галявину перед болотом і саме болото.

А ще за хвилину з видолинка вигулькнув Бровко. Зупинився посеред галявини, опустив вузлика на землю і облизнувся.

«Зараз почнеться», — подумав Вітько і занепокоївся: а що, як пес з горнятком на голові з переляку рвоне в болото? Проте замість сунути писка в горнятко, Бровко тихенько заскавулів, захвицав хвостом і ще раз заскавулів.

Комиші ледь помітно хитнулися і у Вітька відчайдушно тенькнуло серце, бо на берег ступила потвора.

Скидалася вона на черепаху чи велетенського, майже на Вітьків зріст, рака. Але той рак мав довгі мавп'ячі руки, що лише на кілька сантиметрів не діставали до кінцівок коротких покривлених ніг.

На спині потвора несла горба. І з того горба визирала загострена, ніби стиснута в скронях жахливою силою, голова.

Вітько міцно зіжмурив повіки. Сподівався, що потвора щезне.

Проте вона й не думала щезати. Навпаки, змахнула довжелезними ручиськами і глухо пробубоніла:

— Бу-у...