Розділ «З історії рідного краю»

З історії рідного краю

Чортів яр перерізував Воронівку майже навпіл.

Починався він неподалік від головної вулиці, а закінчувався аж біля греблі на Байлемовому ставку. За ставком на стрімкому, зарослому дерезою, пагорбі виднілося старезне Городище. За ним розкинулися безмежні присульські плавні.

Коли наблизитися до Чортового яру від дороги й поглянути вниз — він видається таким прямовисним та глибочезним, що не в одного сміливця виникає бажання мерщій припасти до землі, щоб не звалитися в нього. А от коли підійти до яру збоку, поза городами тітки Горпини й баби Пріськи і, тримаючись за кущі, полізти униз, то й не зчуєшся, як опинишся на самому дні...

Чому саме цей яр назвали Чортовим — не знав ніхто. Одні стверджували, буцімто назва пішла від того, що тут сам біс ногу зламає. Інші — що таки зламав, хоча й невідомо, чи навідувався той біс колись у Воронівку...

Суперечки ці тяглися довго, аж доки Ігор Мороз вичитав у знаменитому альбомі свого прадідуся правдиву історію про походження назви яру.

Виявляється, воронівські жінки з давніх-давен брали звідсіля глину для обмазування своїх хат. Про це свідчили ями та печери, якими були густо подзьобані стіни яру. Деякі з печер сягали у довжину п'яти або й більше метрів.

Жінки брали глину з яру аж до тієї днини, коли ще молода баба нинішньої тітки Горпини вилетіла з яру мов ошпарена й оголосила на все село, що докопалася вже аж до потойбічного світу. Бо зі стіни тієї печери, де вона щойно довбала глину, зненацька почувся скрегіт криці, кінське іржання та інші затяті звуки..

— Немов чорти у пеклі чубляться, — злякано докінчила баба нинішньої тітки Горпини.

Воронівські господині зойкнули, хутко перехрестилися і подалися шукати глину до іншого яру.

А ще Ігор з прадідусевого альбому довідався, ніби влітку 1943 року на головну вулицю Воронівки зненацька вихопився гурт якихось чудернацьких людей. На них було вбрання, дуже схоже на військове спорядження древніх часів. Прадідусь стверджував, що ті люди скидалися на кочівників-половців. На своє нещастя, кочівники вихопилися з яру в ту хвилину, коли вулицею поспішали на схід фашистські танки. Зчинилася страшенна стрілянина і воронівські мешканці кинулися до своїх схованок. А коли вибралися звідтіля, то від тих танків і чудернацьких людей не лишилося й сліду.

Відтоді усі розумні люди ходили дорогою, що пролягала осторонь від Чортового яру. А оскільки інших у Воронівці не водилося, то уже не один десяток років до яру не ступала нога дорослого.

І ось тепер на Чортів яр накинули оком Колько Горобчик та його непосидюща компанія. А приводом для цього став лист від їхнього доброго знайомого Костянтина Петровича...

О, Костянтин Петрович — ото людина! На нього ледь не молилися усі п'ятикласники Воронівської школи. Ще б пак — він здатен утнути таке, що іншому дорослому і в голову не стрельне.

Позаминулого літа, наприклад, він разом зі своєю хрещеницею Ганнусею приїхав у їхнє село на канікули. Всього лише на канікули, а закінчилося тим, що їхній третій клас майже місяць ходив перемазюканий вишневим варенням — вони варили його для далеких друзів, які про таке варення тільки мріяли.

Минулого літа Костянтин Петрович з Ганнусею теж приїхали до Воронівки — і тоді четвертий клас знову зазнав таких пригод, що про них один письменник навіть книжку написав. Називається вона «Канікули у Воронівці».

І оце — знову лист від Костянтина Петровича.

Спочатку він покартав хлопців, що ті мало пишуть йому про останні воронівські новини, а тоді повідомив, що й цього літа вони з Ганнусею збираються приїхати до Воронівки. А наприкінці запропонував: «А чом би нам з вами цього літа не зайнятися історією рідного краю? А то ж не знаємо навіть, у яких місцях живемо. Це ж сором який!»

Звісно, лист надійшов на адресу Колька Горобчика.