Розділ «Половець»

Половець

Один боронився від цілого гурту.

Високий широкоплечий юнак у вбранні давньоруського воїна дзиґою крутився на сірому коні межи низькорослих, але кремезних нападників. Його довгий широкий меч зі свистом розтинав повітря, і вже троє чи четверо покотом лежали поміж лугових купин. Неподалік гасали перелякані коненята — низькі, волохаті...

Та все ж нападників було набагато більше. Прикриваючись щитами, вони оточували високого юнака щільним півколом. Нападники притискували його до болота. Давньоруський воїн, як і раніше, наносив могутні удари, проте видно було, що вирватися з такого оточення йому буде важкувато.

«Кіно знімають чи що? — подумав Вітько. — А ми ж нічого про це не знали. Навіть сам Горобчик не знав...»

Ба й справді, схоже було, що знімають якийсь історичний фільм. Ці кремезні низькорослі нападники як дві краплини води скидалися на половців. І давньоруський воїн був схожий на того, що з Горобчикових малюнків....

Але де ж ті, що знімають цей фільм? Де оператор зі своєю кінокамерою (по телевізору Вітько не раз бачив, як знімають фільми)? Де режисер, що хвилюється і кричить гучніше за всіх? Де, врешті, інші актори?

Щоб краще їх побачити, Вітько звівся на повен зріст і вийшов з-за чагарів. Проте акторів він не побачив. Ні акторів, ні операторів, ані режисера.

Зате побачили його самого. Один з половців, озирнувшись у його бік, зненацька заверещав пронизливим голосом, звів дибки свого коня і учвал погнав його на хлопця.

«Злякати хоче», — промайнула думка. Проте у нападника було таке розлючене обличчя, він так загрозливо здіймав над головою списа, що ноги самі понесли Вітька до рятівної заглибини з напівзруйнованим піддашком. Звідтіля він в'юном прослизнув через отвір до своєї печери і зачаївся в кутку.

Власне, переляку Вітько не відчував. Він був переконаний, що нападник з лютим обличчям — не хто інший, як актор, переодягнений у половецьке вбрання. От зараз він зіскочить з коня, просуне голову в отвір і, посміхаючись, запитає: «Що, хлопче, злякався? Ану, вилазь та йдемо подивимося, що буде далі...»

Проте замість обличчя в отворі з'явився спис і заходився штрикати навсібіч.

«Тю, дурний! — обурився Вітько чи то на спис, чи то на вершника. — А якби ото я чи хтось інший стояв посеред печери?»

За списом у отворі з'явилася голова в плескатому шоломі. Вузькі очиці, либонь, ще не звикли до сутіні, бо нападник щільно зажмурював і розплющував повіки.

Вітько і сам не міг збагнути, яким чином у його руці опинився батьків ліхтарик.

«Ну, я ж тобі зараз покажу, як тицяти списом», — зловтішно подумав Вітько і спрямував сліпучий промінь у нападника.

Жах спотворив і без того неприємне обличчя половця. Очі йому майже вилізли з орбіт. Якийсь час його рот судомно роззявлявся — точнісінько, як у карася, котрий опинився на березі. А затим пролунав такий нажаханий зойк, що у Вітька зашпигало у вухах. Приглушено гупнув об долівку спис і пласке обличчя щезло, мовби його й не було. Чулося лише, як віддаляється пронизливий голос, як у відповідь йому озвалося ще кілька чи то розгніваних, чи то нажаханих голосів.

Нараз дзенькіт мечів припинився, натомість по землі розсипався частий тривожний дріб копит — і все затихло.

Кілька хвилин Вітько непорушно сидів у своєму закапелку і прислухався до кожного шурхоту. Проте вухо його так і не змогло вловити нічого загрозливого. Хіба що з боку Чортового Яру долітало приглушене гудіння вертольота.