Розділ «Потвора»

— Ще й як! — вигукнув Вітько.

— У нас же борщ є, — втрутилася Росанка. — І каша.

— Борщ з кашею — це добре, — відказав дід. — Проте й шкварки не гірші.

Однак ласувати при всіх шкварками дід не квапився. Спочатку він остудив жир, потім перелив його до щербатого горнятка. Горнятко зав'язав у вузлик з полотняної ганчірки.

— Ви кудись збираєтесь? — поцікавився Вітько.

Дід здивовано озирнувся. Здається, старий навіть забув про Вітька.

— Я? Та ні... підвісити хочу, щоб мишві не дісталося.

— А шкварки чому не їсте?

— Ще встигну. Знову щось плече розболілося. Піду, мабуть, полежу трохи.

І, похитуючись, рушив до хати.

Вітько покрутився якусь часину на своєму дворищі і подався на вулицю. До нього одразу ж підбігла Оленка, молодша Лидькова сестричка. Вона войовниче розмахувала дерев'яним мечем.

— Ану, хто кого? — гукнула Оленка і наставила меча на хлопця. — Будемо битися чи миритися?

— Відчепись, — порадив їй Вітько і рушив далі. Після битви з половцями і полону змагатися на дерев'яних мечах, та ще й з дівчиськом, було нецікаво.

Оленка відчепилася. Проте не надовго.

— Якби вмів битися на мечах, то в полон не потрапив би! — ущипливо зауважила вона.

Вітько повернувся до неї і тупнув ногою. Войовничу Оленку наче вітром здмухнуло.

А хлопець зупинився посеред вулиці і замислився. Що б його зараз зробити? Звісно, непогано було б податися до Городища. Та поки туди дістанешся, та там побудеш, та назад вернешся, — уже й ніч настане. А тітка Миланка просила поночі не ходити...

І тут Вітько пригадав, що в чагарнику, одразу ж за дворищем діда Овсія, росте дика малина.

«Мабуть, почала вже дозрівати, — подумав він. — Треба піти поглянути...»

Вітько обійшов дідів паркан з вулиці і заглибився в чагарі. Кроків за двадцять натрапив на густі малинові та ожинові зарості. Через них пролягала ледь помітна стежка. Вела вона до дідового паркану. Чи навпаки. Мабуть, протоптали його Олешко та Ілля Муровець. Внизу, біля самої землі, у паркані виднілася дірка.