Розділ «Блискавка в голові»

Блискавка в голові

Надвечір Вітько, викупаний у якихось запашних водах, сидів за столом під грушкою-дичкою. На ньому була чиста полотняна сорочка і такі самі штани, що їх тітка Миланка роздобула невідомо де. Росанка метушилася біля курника — заганяла до нього квочок з курчатами. Тітка Миланка клопоталася над вогнищем і час від часу балакала сама до себе. В горнятках над вогнищем щось булькало і звабно пахло, проте Вітько вже й дивитися в той бік не міг. Він лише тяжко відпирхувався.

Сонце стало хилитися до лісу, коли з вулиці долетів важкий стукіт копит. Затим за воротами прогримкотів голос дядька Ілька:

— Приймаєш гостей, сестро? Бо ми з Олешком оце їдемо собі та й гадаємо: де б його повечеряти?

Не чекаючи відповіді, велет важко зістрибнув з коня і заходився прив'язувати його до перелазу. Те ж саме зробив Олешко.

Тітка Миланка взялася руками в боки і вкрадливим голосом почала:

— Заходьте, заходьте...

Щось у тому голосі не сподобалося велетові. Він перестав прив'язувати коня і підозріло зиркнув на сестру.

— Чого це ти така лагідна?

— А того, що зараз побачите, як кривдити малого. А ти взагалі не підходь! — напосілася тітка Миланка на Олешка.

— Ну, за віщо ж ви так на мене... — зніяковів Олешко. — Я ж вам, можна сказати, сина знайшов, а ви...

— Знайшов, кажеш? А оце що?

Дужа тітчина рука, мов пір'їну, підняла Вітька з лавиці. Інша її рука закотила йому сорочку на голову.

— То що це, питаю тебе? Бач, живого місця не залишив на бідній дитині!

— Та що там, справді... Два синячки — та й то невідомо звідки. Ви краще гляньте, що він мені зробив!

Олешко закасав рукав червоної своєї сорочки і показав лікоть, на якому відбилося принаймні з двадцять Вітькових зубів. Вітько аж рота роззявив від подиву. Авжеж, він тоді таки й справді уп'явся у щось зубами. Але щоб отак!

— Молодець, Мирку, — похвалила його Росанка.

Від Росанчиного голосу Олешко, здається, знітився більше, ніж від гнівних слів тітки Миланки. Він втупився очима в землю, ніби угледів там щось надзвичайно цікаве. Проте крім жучка-гнойовика, що котив перед собою темну кульку, нічого цікавого не було.

— То я те... — промимрив Олешко. — Я, мабуть, поїду далі.