Розділ другий Врятувати героя війни

Гірняк демонстративно й дещо блазнювато розвів руки, зігнув їх у ліктях, опустив униз, потрусив.

— Нічого не випало, — підіграв Клим. — Хоча ви все одно можете мені брехати.

— Мені важко працювати, коли нема довіри.

— Так ми ще не працюємо, — парирував Кошовий. — Мені важливо зрозуміти, на що ви розраховуєте. Я сам маю придумати версії? Сам повинен звинуватити поляків у навмисному вбивстві українського інженера з метою виваляти багном січовика, а заразом — увесь наш стрілецький легіон? Чи побачити тут російську руку, яка тягнеться до подібної мети? Чи вони діють спільно, аби послабити український політичний та суспільний рух? А раптом могла бути інша, приземлена причина? Скажімо, кохану Ладного приревнував до убитого інженера хтось третій? Зробимо з Оксани… як її… Антонів femme fatale?

Тепер Гірняк підніс руки догори.

— Тут я вам не порадник. Зрештою, мій візит неофіційний. Прийшов до вас як приватна особа і патріот, котрому небайдужа наша спільна справа.

— Ми не працюємо разом.

— Але рухаємося в одному напрямку. Ваша громадська активність, пане Кошовий, викликає лише повагу. Мене саме вона спонукала постукати нині у ваші двері. Хоча діячів нині чимало. Проте є одна обставина, й вона переважила.

— Тобто?

— Заручники. Ви доклалися до того, аби встановити постійний зв’язок із тими українцями, котрих росіяни вивезли за межі Галичини й Буковини, тримаючи під наглядом у Києві, Харкові, навіть Петрограді. Займаєтесь полоненими, підтримуючи тих, хто служив у царській армії, та має наше походження. Мені це все близько й до болю знайоме.

— Чому — до болю?

Гірняк зітхнув:

— Я біженець, аби знали. Втікач, із Чернівців. Був серед заручників у готелі «Чорний орел», знаєте щось про це?

— Звісно, доходили чутки.

— Але й після того лишався в місті, вважаючи своїм обов’язком підтримувати тих, хто потрапив під репресії окупантів. Знаю, ви теж протрималися. Та Львову пощастило, що сюди не повернулися росіяни. Чернівцям пороблено,[15] і коли вони прийшли вдруге, я знову став заручником, тепер уже з власної волі. Як виявилось, даремно, — він прокашлявся, допив уже зовсім вистиглу каву. — Ось ви тут дорікнули мені надмірним радикалізмом. А ця моя позиція, яку я не боявся озвучувати навіть тоді, коли в Чернівцях панував губернатор Євреїнов, справді давала багатьом віру: вони не самі. Треба триматися й боротися. Звісно, коли росіяни забралися з Чернівців уперше, ми раділи й не припускали, що вони повернуться за кілька місяців. Ось коли мені все згадали. Тож мій хід із переданням себе в заручники-добровольці не вдався. Мене, як більшість бранців, не випустили, закрили до в’язниці. У січні відправили до Росії. По дорозі вдалося втекти. Така історія.

Поки гість говорив, Кошовий зловив себе на думці: враження від нього міняється. Не те щоб Роман Гірняк раптом став йому симпатичним. Клим почав вірити в його наміри. Тим часом той завершив:

— Мешкаю тут, у Львові, з зими. Повертатися назад до Чернівців не збираюся поки, бо фронт знову поруч і, боюся, місту знову не пощастить. Завів добрих знайомих, та не до всякого з таким прийду. А вас я чомусь відчув. Людина, котра опікується заручниками й полоненими, зрозуміє й мене. То хіба не домовимося?

— Люди мають домовлятися. Хотілося б тепер знати, про що.

— Захист Захара Ладного. Вас підтримають люди, пане Кошовий. Ви повинні витягнути його з Бригідок і спробувати реабілітувати в очах громадськості. Є проблема: Ладний убив Косацького. Витягнути героя війни, знаючи це — вчинок адвоката. Під час війни не побоюся прирівняти його до подвигу.

— Бійтеся гучних слів, пане Гірняк.