Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

…Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода

Под тучным вепрем стол трещит,

Покрытый скатертию бранной.

От яств прозрачный дым летит

И вьется по избе брусяной.

Звездясь, янтарный мед шипит,

И ходит чаша круговая.

Все веселятся, но грустит

Одна Рогнеда молодая…

К. Ф. Рилєєв

1

Син князя Ігоря і княгині Ольги, проголошеною згодом святою і рівноапостольною, батько княжичів Ярополка, Олега та Володимира (від різних, правда, жінок) Святослав Ігорьович великокнязівський стіл посів у 964 році. Йому тоді виповнилося 22 роки. Батьки його – Ігор та Ольга – на той час розміняли по п’ятому десятку. Мабуть, Святослав був не першою дитиною в княжій сім’ї, очевидно, в Ігоря та Ольги були хлопчики й дівчатка, але повмирали в дитинстві, тож коли загинув Ігор, у нього не виявилось спадкоємців чоловічої статі, старших за Святослава – Святослав і став великим князем Київським. Загалом він отримав гарне виховання, але захоплювався ще з дитинства лише ратними справами: він бездоганно володів усіма видами зброї, вдався сміливим та рішучим – недарма ж його прозвали Барсом – хижий ссавець, те саме, що й леопард. Особливо любив їзду верхи і з коня міг не злазити днями – а може, й ночами. Добре почувався серед бувалих дружинників, закоренілих вояків, які й виховали з нього не князя-державотворця, а – завойовника, покровителями якого – як і дружинників – стали язичницькі боги, а їхнім ідеалом був Перун, бог-громовержець. Усім іншим у житті він не цікавився – чи не надавав йому особливого значення. Навіть особистому життю, сім’ї, дітям. І майже не звертав уваги на жінок – за винятком хіба що материної ключниці Малуші, з якою прижив сина Володимира.

По цій причині був затятим язичником і скільки його мати, яка вже на той час стала християнкою, не навертала до нової віри, в неї нічого з того не виходило – хреститися син навідріз відмовлявся. Казав матері: «Як мені одному хреститися? А дружина моя з мене сміятися почне!»

Дружина – як зброя, походи, битви, – це для нього було все. Тож виріс фанатичним поборником старої поганської віри, ворогом християнства, що його він переслідував і глумився з нього. Правда, доки мати-християнка ще була живою, хоч трохи стримувався, відкрите гоніння на християн він влаштує потім, як матері не стане.

Усе своє доросле життя Святослав провів у походах, завойовуючи чужі краї і швидко їх утрачаючи. Війни він вів заради слави – іншого сенсу в житті не бачив, без воєн життя йому здавалося прісним, нудним і нецікавим.

У Києві – в той час, як князь роками десь тинявся з дружиною чужими краями – визрівало глухе невдоволення. «Ти, княже, – казали йому бояри, – чужої землі шукаєш, а свою занехаяв».

А він з одного походу йшов в інший, мужньо терпів разом з дружиною всі незгоди і труднощі похідного життя, на смертельну ж небезпеку, що чатувала на нього в походах, не звертав уваги.

Бояри не стомлюючись закликали його краще берегти власну державу, але – марно. Святослав був і залишився відважним та хоробрим і гейби досвідченим воїном, для якого походи та війни значили все. Був талановитим полководцем.

Опис його зовнішності тих часів для історії залишив візантійський письменник Лев Диякон[14]: