Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

Усе збагнувши, варяги сказали – в один день відчувши себе в стольному граді Русі незатишно:

– Сольстил сси нами (обманув ти нас), да покажи мы (нам) путь в Греки.

Він же рече їм: «Идете!»

Деяких найманців, на його думку, більш надійних, Володимир залишив, а решту відправив до Царгорода (Константинополя). А поперед них послав послів, «глаголя царю» (сиріч проінформував візантійського імператора):

«Се идуть к тебе варязи, не мози (не здумай) их держати в граде, то сотворят ти зло яко и сде (не то натворять тобі зла, як тут, у Києві). Но расточи я разно (розсели їх по різних місцях) а само (назад, на Дніпро) не пущай ни единого…»

Володимир застеріг греків, з якими слов’яни часто й часом жорстоко билися в минулому, не селити варязьких головорізів у себе в столиці. Дивна турбота про вчорашніх недругів! Але, очевидно, це була та ситуація, про яку на Русі кажуть: «І ворогу своєму не побажаєш!..»

5

Давньоруські билини – це юність Київської Русі, її чарівно-романтичний, героїчно-богатирський світ. Це – народні епічні пісні, початком яких є Давня Русь. Центрами творення їх були Київ, Чернігів, Галич, Новгород X–XI і навіть XVI століття. Їх створювали і поширювали, співаючи на язичницьких святах, волхви та скоморохи, і серед них були такі професіонали, як той же – теж билинний – Боян, соловей тих часів. Жили вони при князівських дворах. А ще ж були й народні співці билин. Співали про Садка – новгородці, про Василя Буслаєва, Микулу Селяниновича, про Ілька Муромця і, звичайно ж, про нього, про Володимира Великого, Красне Сонечко. Бо вся Русь знала: во стольному во граді Києві владарює добрий для друзів і грізний для ворогів князь Володимир. А навколо нього залізною стіною стоять богатирі і найперший серед них – Ілько Муромець. Вони і рубежі охороняють Руської землі, їздячи у «чистому полі», або на «богатирській заставі», і всюди перемагають ворогів Русі, перш за все кочовиків причорноморських степів. З ними радиться могутній і мудрий князь Володимир Красне Сонечко, вони бувають гостями у нього, бенкетують з князем у його золотих палатах…

Любив бенкетування Володимир Святославич, любив гучно-розкотисто гульнути з народом і, як кажуть, для народу ті дійства влаштовував.

Це він підняв Давньоруську державу із занепаду, зробив її епоху богатирською. І вся вона, Русь тодішня, – а отже, й Володимир Святий, – у билинах, у піснеспівах волхвів та скоморохів. І лунають – у всіх віках їх чути, – билини про те, що

Во стольном городе во Киеве,

Как у ласкавого князя у Владимира,

Собрался у него там почестный пир,

Почестный пир и пированьице

На всех князей, на всех бояр,

На всех сильных могучих богатырей…

Любив Володимир Святославич пирування і вмів його зібрати-влаштувати на весь Київ, сам будучи незрівнянним бенкетарем-бенкетником незрівнянним. А нажирувавшись, нагулявшись гарно, захмелілий добре, вибирався з-за столів та промовляв своїм наближеним боярам та дружинникам:

– А тепер… Тепер у гості гайда! На Либідь, до неї…

Не казав, до кого саме, але всі знали – до Рогнеди у село її Предславине[16] на Либеді. Після кожного бенкетування ночувати їхав до полоцької княжни Рогнеди, що її проголосив своєю жоною ще в Новгороді.

У Києві Володимир жив одночасно з трьома жонами – на той час офіційними. Але це спочатку з трьома, бо трохи пізніше їх у нього виявиться аж сім. А тоді, на першій порі жив з усього лише з трьома: із шведською принцесою Аллогією (чи – Оловією), певно дочка чи племінниця короля Еріка Сегерселя, на якій він женився, коли, рятуючись від Ярополка «за морем», та заодно наймав варязьких розбійників для свого війська. Од варяжки Аллогії мав уже двох синів, і вона вважалася в нього першою, тож носила горде імення «любка-голубка Володимира». Другою була полоцька княгиня Рогнеда (теж із титулом любка-голубка), яка спершу вважалася Ярополковою нареченою і яку Володимир, захопивши Полоцьк, силоміць зробив своєю жоною – сиріч любкою-голубкою. Третьою жоною Володимира негадано стала удова поверженого ним Ярополка… Вона виявилася дуже вже вродливою, тож Володимир не міг утриматись і оголосив братову своєю любкою-голубкою. Вона була грекинею, буцімто тамтешньою – десь у Візантії – черницею, нареченою Христа, бога їхнього. Князь Святослав, воюючи у Візантії, як побачив її, то так захопився осяйною вродою та незайманим дівоцтвом її, що переспав з нею, а зірвавши квітку задоволення – привіз те чарівне диво до Києва (це коли він спішно повернувся з Болгарського походу, щоби відігнати від Києва печенігів, які, скориставшись його блуканням бозна-де, ледь було не захопили столицю Русі), та й подарував привезене щастя, яким він покористувався, Ярополку. З умовою, що Ярополк зробить її своєю жоною. Той так і вчинив.