Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

«Помірного зросту, не дуже високого і не дуже низького, з кошлатими бровами й світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, надміру довгим волоссям над верхньою губою. (Чомусь візантієць не збагнув, що це у слов’ян зветься вусами. – В.Ч.) Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду (в пізніші часи така чуприна стала зватися вельми образно, з живинкою – оселедець, і після київських князів така чуприна і справді означала ознаку знатності, була характерною оздобою українських козаків, особливо запорожців, і теж була для них клановою ознакою. – В.Ч.): міцна потилиця, широкі груди і всі інші частини тіла досить пропорційні… В одне вухо в нього була вдіта золота сережка: вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одяг його був білим і відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою».

Відзначався порядністю і чесністю – навіть до супротивників і відвертих ворогів – цього в нього не відбереш. Збираючись у похід, неодмінно застерігав тих, проти кого вирушав на бій (унікальний випадок в історії воєн): «Іду на ви».

Ходив він, наводячи лад на Русі, на в’ятичів, на волзьких булгар, ясів, касогів, захопив на Волзі чимало міст – і до Києва повернувся з чималою здобиччю. І звичайно зі славою. Потім був похід на Балкани – на запрошення візантійців допомогти їм у боротьбі з Болгарським царством.

Візантійський імператор Никифір Фока, перебуваючи в скрутному становищі, виплатив Святославу за допомогу проти болгар кругленьку суму – 1500 кентинаріїв. Не багато й не мало, а – 450 кг золота.

Візантійські гроші Святослав узяв, допоміг, але волів, підкоривши, «утримувати країну для власного перебування в ній». Після такої допомоги візантійці довго не знали, як їм позбутися такого помогача. Під час першого Болгарського походу флот Святослава з 60-тисячним військом розгромив болгарського царя Петра I – за літописом, «захопив городов 80 по Дунаю». Звісно, це очевидне перебільшення – де їх там стільки набралося, – але нові землі так сподобались князеві, що він навіть хотів перенести свою столицю з Києва на Дунай, у містечко Переяславець. Тут він волів жити, збираючи «от Грек паволоки (дорогі тканини), золото, вино і овочі».

А тим часом у 968 році кочові орди печенігів, скориставшись тим, що військо русичів тиняється зі своїм князем, як пізніше казатимуть, позауманню, напали на Київ і ледь було його не захопили. Могло вийти як у приповідці: пішов за шерстю, та й лишився стриженим.

У місті «затворилася» Ольга з трьома Святославовими синами. Над Києвом тоді нависла страшна загроза. Військових сил, здатних відбити напад кочівників, у місті не було – всі дружини пішли зі Святославом на Балкани, тож довго витримувати оборону Київ не зміг би. В літописі збереглася згадка про відважного юнака-киянина, який з величезним ризиком для життя пробрався через ворожий степ – день і ніч мчав, припавши до гриви коня, – і попередив Святослава про біду, що нависла над стольним градом Русі. Князь, усе кинувши, спішно повернувся додому й, відігнавши кочівників у степ, зняв облогу зі столиці. Правда, далеко печеніги не втекли і до кінця X століття стояли на Стугні за 30 км від Києва та постійно створювали йому загрозу. А князь Святослав 969 року, після смерті княгині Ольги розпочне масові репресії проти християн. За віру Святослав переслідував як високопосадовців, в тім числі й своїх родичів, так і рядових християн. Кількість вбитих за нову віру сягала кількох тисяч. Князь руйнував храми – тоді ж було зруйновано церкву Святої Софії та церкву Святого Миколи на Аскольдовій могилі, зведені ще Ольгою.

Ще коли Святослав зазнав поразки на Дунаї, то серед дружинників поширилися чутки, що це, мовляв, тому так, що християни прогнівили язичницьких богів – Перуна та Даждьбога в першу чергу. Святослав на диво легко цьому повірив – а втім, він був породженням свого часу – й обрушив спопеляючий гнів свій на християн, під гарячу руку й незагнузданий норов убив свого брата Гліба, який уперто не бажав зрікатися нової віри. Вважаючи винуватими усіх священиків, Святослав, за свідченням Іоакіма та його «Історії», послав до Києва своїх людей, «повелев храмы христиан разорить и сжечь, и сам вскоре пошел, желая всех христиан погубить».

Розігнавши київських християн, багатьох побивши, Святослав передав управління Руссю своїм синам – Ярополка посадив на київський стіл як головного князя, Олега послав у Древляндію (він став звідтоді зватися «Древляндським»), Володимира в – Новгород, а сам зібрав нове військо і восени 969 року вирушив у другий Болгарський похід. Спершу йому щастило: 970 року він підкорив чи не всю Болгарію, здобув столицю і ледь було «не дійшов до Царгорода». До речі, захоплюючи чужі краї, Святослав жорстоко розправлявся з місцевими християнами. Так, наприклад, здобувши місто Філіполь, він винищив 20 тисяч болгар-християн, тобто майже все населення вирізав. Чи не тому від жорстокого князя почала відвертатися фортуна – в битві під Аркадіополем Святослав уперше зазнав тяжкої поразки і мусив відійти. Ініціатива перейшла до Візантії, яка й вирішила вигнати чи знищити русичів-завойовників. Наступного року Святослав у битві під Преславом утратив 15 тисяч свого війська. Це був крах. В чужій країні, де всі тобі вороги, бо ти всіх налаштував проти себе, лишитися без війська, було рівнозначно загибелі. Так воно, врешті-решт, і сталося. Святослав змушений був з новим імператором Візантії Іоанном I Цимісхієм підписати – аби хоч рештки військ врятувати, – вкрай невигідний для Русі мирний договір. За ним Русь позбувалася всіх своїх попередніх перемог та переваг, здобутих у жорстоких битвах – звідтоді Чорне море перестало зватися «Руським». Єдине, що пообіцяв імператор руському завойовнику, це безперешкодний прохід додому й сякі-такі харчі на зворотну дорогу, дорогу неслави й ганьби.

Історія його безславної загибелі на Дніпрових порогах добре відома. Як і те, що печенізький хан Куря виготовив з його черепа чашу – для пиття з викарбуваним на ній знущально-повчальним написом: «Чужого багнучи, своє згубив». Воістину!

Усе, що завоював Святослав ціною неймовірних зусиль, ціною десятків тисяч життів своїх дружинників, він утратив і залишив Русь геть знесиленою та переповненою вдовами.

Рятувати Київську Русь після Святослава довелося Володимиру. Ярополк бездіяльно відсидів якийсь там час на її головному престолі й нічого не зробив для зміцнення держави, доведеної тоді чи не до ручки…

Русь після загибелі князя-мандрівника й завойовника чужих земель полегшено зітхнула – новий князь Володимир став, як писатиме історик В. В. Мевродін, «справжнім засновником Київської держави», адже він «не рветься кудись, в чужі землі», і не розглядає Київ як тимчасову зупинку, як базу для нескінченних походів і завоювань. Для нього Київ – «мати городів руських», де він збирається оселитися надовго, назавжди.

Арабський мандрівник і письменник Ахмед ібн-Аббас Ібн Фадлан (ні рік народження, ні рік смерті невідомі, приблизно перша половина Х ст.) у 922 році стверджував, що з київським князем «в його замку знаходяться 400 мужів із числа богатирів, його сподвижників». А в середньому в київських князів у різний час було 250–300 дружинників, добре озброєних і навчених, з багатющим військовим досвідом, вони являли собою велику силу і були варті кількох полків. Загалом же дружина була ядром княжого війська і в першу чергу його кінноти. Ділилась вона на дві частини – ліпшу (кращу), або передню, і дружину молодшу. До першої входили княжі мужі, бояри, вони займали вищі посади в князівській адміністрації, воєнні і цивільні – посадника, тисяцького, воєводи… Вони ж були радниками князя і найбільш впливовою частиною віча.

Молодша дружина складалася з кількох розрядів: дитячі, отроки, кмети, гриді, пасинки, діти боярські – біля старшої дружини вони набиралися досвіду, але для цього потрібні були роки та роки, цілі десятиріччя вірно-щонайвірнішої служби своєму князеві, а з ним – і князівству.

Літописці чи не захоплено свідчать: великий князь Київський Володимир Святославич, як і його батько, був зразковим дружинним князем. Таким – турботливим щодо війська свого, дружини, виступає він і в билинах. Князь Володимир беріг і плекав – це підтверджують і сучасні історики, знавці Стародавньої Русі – свою дружину.

Ось хоча б розповідь Нестора (на неї теж посилаються історики):

«Одного разу дружинники почали нарікати на князя».

Чому? А тому:

«Горе головам нашим», – твердили вони. А в чому ж полягало те «горе»? А в тому, що князь «дав нам їсти дерев’яними ложками, а не срібними».