Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

До речі, згадаємо походження слова «солдат»: це – найманець, який отримує за свою службу плату монетами сольдо (тодішні срібні португальські та італійські металеві гроші).

Найманство відоме із глибокої давнини. Ще Ксенофонт (перша половина XVII ст. до н. е.) описував грецьких найманців претендента на трон Перської держави Кіра Молодшого. Греки з одних і тих же міст воювали і у військах Дарія III, і у війську Олександра Македонського, яке воювало з персами.

В Італії ватажки загонів найманців були головними фігурами безконечних війн між містами-державами. Іноді вони захоплювали у них владу і засновували сеньйорії, як хоча б Муціо Аттендоло, колишній селянин, який заклав початок династії міланських герцогів Сфорца.

У XV–XVII століттях вирішальну роль у європейських війнах відігравали ландскнехти – самостійні загони найманців з різних європейських країн. Згодом з’явилися швейцарські найманці. Широке поширення найманства пов’язане з тим, що в ту епоху мати професійну армію, що її треба було утримувати і в мирний час, могли дозволити собі лише тільки найзабезпеченіші монархи, решті доводилось наймати ландскнехтів перед самою війною.

У ХVII столітті почалися знамениті «польоти диких гусей», загонів і лаоських найманців (відомих також як «дикі гуси»), перший з яких відбувся в 1607 році. Після епохи призивних армій найманство в Європі майже щезло, але в інших регіонах світу збереглося. На початку 1860-х років філіппінці та європейські найманці воювали на боці Китаю, коли він приборкував повстання тайпинів.

Особливо найманці виявилися затребуваними у 1960-ті роки, коли почалася деколонізація Африки. Роком пізніше почнеться громадянська війна в Конго. В ній вирішальну роль відігравали європейські найманці. У 1995 році, під час громадянської війни в Сьєрра-Леоне, уряд за великі гроші наймав цілі армії ландскнехтів. Широко використовували найманців в ПАР для боротьби з повстанцями. Туди в першу чергу наймали колишніх військовослужбовців, в ПАР створили з них батальйон спеціального призначення, який мав бронетранспортери, безвідкатні гармати та міномети і підтримувався кількома ударними вертольотами. І батальйон менш як за два тижні розгромив повстанців.

Пізніше приватні воєнні кампанії широко використовувалися США під час іракської війни та війни в Афганістані…

Але повернемося до Середньовіччя, коли повсюдно використовували варязьких найманців, вони наймалися в особисту гвардію візантійських імператорів. Так, майбутній король Норвегії Гаральд III був начальником охорони імператора. Особливо часто й охоче наймали варягів руські князі – та й для варягів це було зручно.

У давньоруські (та й пізніші) часи «солдати удачі» (правда, тоді цього терміну ще не знали) були вельми в ціні і їх охоче запрошували до себе або на службу, або на проведення якогось походу руських князів. Тож найчисленнішими найманцями на Русі докиївській і київській доби були вони, скандинави, прозвані в русичів варягами, які промишляли розбоєм і часто наймалися до руських князів цілими юрмами-загонами, навіть зі своїми ватажками. В пізніші часи руські князі під час міжусобиць запрошували до себе в якості ударної сили печенігів, половців та інші кочові тюркські племена – за добру, звісно, плату, але найманці нею не обмежувались, а, допомігши тому чи тому князеві, кидались грабувати села, захоплюючи людність в неволю для подальшого його перепродажу на невільницьких ринках. (Олег, син Святослава, дід Ігоря, князь тмутороканський не раз водив на Русь половців, за що у «Слові о полку Ігоревім» названий Гориславичем.)

Чи не половина Володимирового війська, коли він ішов з Новгорода на Київ проти Ярополка, складалася з найманців-варягів. З їхньою допомогою, вельми суттєвою, між іншим, Володимир і захопив верховну владу в Київській Русі.

Це підкреслювали й шведські хроніки, наголошуючи, що Володимир (Вольдемар по-їхньому), саме дякуючи варягам, відносно легко переміг Ярополка.

Але це – що варягів більше і вони небезпечні – відчув і Володимир. Із союзників варяги можуть легко перетворитися на противників (найманці – вони і є найманці) і навіть спробують підім’яти під себе князя та встановити в Києві, а заодно й на Русі, свій диктат, свою владу, вже відверто грабуючи місцеве населення.

Так, власне, й сталося.

Варяги повірили у свою винятковість і незалежність від князя і почали поводитись у Києві, куди привели і де на трон посадили Володимира, як у завойованому ними краї.

Варязькі найманці були певні: князь має розплатитись з ними по найвищому рахунку, адже дякуючи їм, він опинився в Києві на всеруському престолі. На киян вони згорда дивились, заледве чи не як на невільників, їхніх рабів і поводилися в Києві буйно і безкарно. Кияни обурювалися такою поведінкою найманців, які уявили себе повновладними володарями Русі, на яких немає управи, бо сила на їхньому боці. Князь відчував, що в очах киян він втрачає авторитет, швидко знеславиться й по всій Русі, то який він після того буде верховний та великий князь? Ярополкове княжіння в Києві було відносно спокійним, і русичів ніхто не гнобив. Володимир відчував: треба спішно вживати якихось заходів, аби вгамувати найманців. І так погамувати, щоб і вовки були ситими, і вівці цілими.

А варяги тим часом розійшлися аж-аж. І вже почали до князя пред’являти претензії та різні вимоги.

– Град наш! – кричали Володимиру, навіть вже не шануючи його як верховного князя. – Ми його взяли, ми!.. Бажаємо брати відкуп на народ – по дві гривні з людини.

Дві гривні – це 204,7 гр. срібла. Мешканців у Києві багато, і якщо з кожного стільки брати, то де того срібла стільки набрати – вози та вози.

– Почекайте з місяць, поки зберу данину, – сказав Володимир варягам, а сам спішно мізкував: що робити з варягами – нападати на них з руськими силами не хотілося – крові багато проллється, в тім числі й руської. Та й варяги можуть зі своєї Скандинавії закликати збройну підмогу.

Минув місяць, варяги обіцяного срібла – вози та вози! – не дочекалися. Відчувши неладне, занепокоїлись. Та й бачили, що Вольдемар для чогось згуртовує своїх русичів, спішно їх озброює.