Розділ «Сказання п’яте. …І благала волхвів: заворожіть мені гостре залізо для задуманого…»

…І благала волхвів: заворожіть мені гостре залізо для задуманого…

1

І коли Володимир Святославич офіційно проголосив християнство державною релігією Київської Русі, то цим врятував престиж візантійських імператорів.

«Хоч і бликнула на Русь наша сестриця, – казали вони, – але ж навзамін християнство захопило її! Ми ще й легко відбулися. А Анна… Сестриця наша най буде щаслива у стольному граді Русі – все ж таки це велика держава і незабаром стане ще значнішою. І буде нашим надійним союзником. Та за це можна віддати хоч усіх Анн імперії!»

Але це був лише початок родичання візантійських імператорів з руськими князями. Сватами їм ще доведеться бути. Минуть роки після того, як Анна стала жінкою Володимира Святославича, і візантійському імператору Костянтину IX Мономаху доведеться віддати свою дочку, царівну Марію, за руського князя Всеволода, сина Ярослава Мудрого. І – нічого. А синок від того шлюбу русича та візантійки, себто Володимир (так-так, знаменитий Мономах) прославився, як один з кращих князів Русі.

О, доле людська, і хто тебе наперед знає – одне гадаєш, а доля тихенько все по-своєму перегадає. І ти вже потрапив у халепу.

Виплутаєшся – дякуй Богові.

Не виборсаєшся – що вдієш, така у тебе доля…

Не встиг князь Володимир повернутися з корсунського походу з принцесою Візантії, не встиг і натішитися нею, сьомою жіночкою своєю, як довелося її кидати і вирушати в новий похід. Скільки їх у нього було, а скільки ще буде! Цього разу – проти знайомих уже печенігів, проти яких не раз і не двічі ходив на січу люту, брань превелику.

Жовтолиці кочівники (на вигляд – наче опечені), тож руські люди, швидкі на придумування прізвиськ, і прозвали їх печенігами. Вони ж себе куманами називали, що по-їхньому – народ, люди.

Що ж, усі ми люди.

Тільки одні трудяться, працею заробляючи собі на прожиття, інші грабують тих, хто трудиться, щоб самим жити. Як от печеніги.

Запишуть мудрі до своїх праць: «Незліченні орди печенігів здавна кочували в Північному Причорномор’ї. Примітивне скотарство не могло прогодувати численне печенізьке населення. Але замість розвитку господарства, розширення скотарства, ведення хліборобства – печенізька верхівка воліла жити за рахунок грабунку своїх сусідів. То були паразитичні племінні, додержавного типу об’єднання. Майже кожного року величезні печенізькі орди вдиралися до переяславських і півдня київських земель, часом доходячи до стольного граду Русі. Вони вбивали і полонили тисячі руських людей, грабували й палили міста і села, витоптували посіви й луки. Але на шляху загарбників стали руські ратники, оспівані в билинах, як богатирі землі Руської. Та й сама героїчна боротьба давньоруського народу на чолі з князем Володимиром проти вторгнень печенігів викликала до життя великий цикл билин про славного, доблесного, мужнього і мудрого володаря Красне Сонечко» (М. Ф. Котляр).

2. Є на Вкраїні село Печеніги…

Є, є. І не одне. І всі їхні назви пов’язані з ними, з печенігами.

Є село Печеніги на Харківщині, є село Печеніги на Чернігівщині, Печеніжки – на Івано-Франківщині…

Печеніги з’явилися у прикаспійських степах у VIII ст., витіснивши хозар, вони вийшли і в придонецькі степи. Просуваючись до Дунаю, кочовики перетнули шлях «Із варяг у греки», грабуючи купців. За свідченням літописів, київські князі з 915 року до 1036-го вели з печенігами криваві й тяжкі війни. І лише 1036 року дружина князя Ярослава Мудрого остаточно розгромила печенігів біля Києва – на згадку про цю перемогу побудовано Софійський собор. Але до того далекого року 1036 ще треба було дожити і вистояти в безперервних кривавих січах.

Кочівники, які колись грабіжничали й безчинствували на наших землях, а потім або пішли, або «погибоша, аки обре», залишили про себе згадку на віки – в назвах українських поселень. Це хоча б Торчин, Торське (на згадку про торків). Ціла низка однотипних назв є в Україні, у яких згадуються кляті торки.

Села Велике і Мале Половецьке – віковічна згадка про половців, які колись розбійничали в тих краях.