Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

– От і добре. Коли б не знав, то своїм посадником тебе в Новгород не послав би. Слухай ще, воєводо і мій вірний дядько, який мені в малих літах моїх і рідного батька заміняв. Держатимеш край той в узді – жодної самостійності для новгородців! Вони віднині одне ціле з Києвом. І хай твоїм і їхнім богом буде Перун, громовержець наш. Утямив?

– Утямив, утямив, великий князю. Бу зроблено. Ми з Перуном наведемо лад у Новгороді й поза Новгородом, у всіх тих краях!

І ще кілька разів Добриня гордовито вигукував: «Ми з Перуном!..»

Прибувши до Новгорода, Добриня спорядив під доброю охороною мужів достойних і з усіма зручностями княжих жінок до Києва, а сам узявся вже як княжий посадник наводити лад у Новгороді… Перуна з усім пошанівком і при збіговиську народу розмістив на лівому березі Волхова, на високому горбі, звідки його – хоч і дерев’яного, але грізного, – добре було видно. Стоячи в центрі святилища, Перун тримав важкий дубовий посох і дивився на схід, а навколо нього вдень і вночі горіло вісім вогнищ.

Перун – божество всеперемагаюче і караюче. Це уособлення грізних сил природи, що викликають страх і тремтіння. За уявою давніх русичів – та й слов’ян теж, – це бог високого зросту з чорним волоссям і довгою бородою, що є символом хмар, які покривають небо. Озброєний луком і стрілами, він мчить небом під час грози на палаючій колісниці і карає нечестивих. Древні вважали, що грім – це гуркіт його колісниці, а блискавки, що сліплять – його стріли. Як божество, що посилає дощі, Перун уважався володарем земних урожаїв (він їх і посилав на землю), покровителем землеробства, адже дощ селяни називають годувальником. Недарма ж все живе радується першому грому і спішить умитися дощовою водою. Саме в такий час, були певні слов’яни, захмарене небо освітлюється громовержцем Перуном.

Утвердившись у Києві в 980 році, Володимир спершу заявив про себе, як затятий язичник та гонитель християн. Вважається, що це було пов’язано як із язичницьким складом його дружини, так і з бажанням тримати у страху київських християн, які доти орієнтувалися на Ярополка – він їх підтримував, а не прихильників старої віри. Чи не для остраху іншим, у жертву Перуну було принесено двох київських варягів-християн.

Боги язичництва[15] уособлювали сили природи і їх було дуже багато, бо тоді ледь чи не кожен лісок, ярок чи й окреме дерево мали свого бога (демона, духа чи й якого зловредника). Тож божества часів язичництва були створені людьми зі страху – люди всього боялися, адже перед явищами природи були безсилими.

Невідомий руський автор (XІІ ст.) у «Слові про ідолів» виділив основні етапи формування вірувань східних слов’ян. На першому вони «клали треби» (жертви) вампірам і берегиням, на другому – поклонялися роду і роженицям, на третьому – молилися Перуну.

Упродовж усього існування язичництва люди вірили у багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води тощо, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. З роками-віками в слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.

До всього ж – крім головних богів – світ наших предків населяли демонічно-фантастичні істоти, зокрема Блуд, Вихор, Відьма, Вій, Вовкулака, Дідо, Домовик, Русалка, Світилка, Скарбник, Упир, Чарівник, Чорт, Чугайстер, Злидні, Біси тощо – здається, їм і ліку немає, аби їх усіх згадати.

У перші дні свого княжіння в Києві Володимир розпочав велике будівництво на Старокиївській горі, яка ще раніше, за Олега, перетворилася на адміністративний центр Києва. Володимир спорудив там новий кам’яний палац із бенкетною залою (гридницею), а перед ним опорядкував величне капище з ідолами. Головною фігурою того святилища став Перун, давньослов’янський бог грому та блискавок, війни і перемоги, покровитель князя та його дружини.

Перуна поставили за «теремним двором» на горбі й оточили його сонмом інших богів. Робив це Володимир з метою об’єднати язичницьким пантеоном різні племена в єдину державу з єдиною вірою. Перун – бог князів та дружинників – був перетворений в головне божество усієї Руської землі.

За літописом, боги Володимира стояли на горбі «за двором теремним», себто за межами давнього городища і виставлені були для всезагального поклоніння. Капище знаходилось, як установили археологи, в центрі давнього Києва, на Бабиному торжку, поруч із княжими палацами X століття. (Залишки святилища будуть вже в наші дні виявлені під будинком № 3 по Володимирській вулиці.)

І першим серед новопоставлених богів (Даждьбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокоша) був Перун. Всемогутній бог мав людську подобу. Тіло його було вирубане з дерева, голова відлита із срібла, а вуса – із золота. За Густинським літописом, ноги в Перуна були залізні, очі – з коштовного каміння. В руці він тримав кам’яну подобу стріли, що була прикрашена яхонтами і перед ним завжди горів вогонь, який жерці під страхом смерті зобов’язані були підтримувати. Заґавиться який жрець, і вогонь згасне, одразу ж такого жерця потягнуть на плаху, де його зроблять «меншим на одну голову».

Інші боги, що стояли на капищі навколо Перуна, – Хорс, Даждьбог, Стрибог, Сімаргл та Мокоша – були богами різних племен та місцевостей, а тепер Володимир оголошував їх єдиними – спільними богами всієї Русі.

Хорс і Даждьбог уважалися богами Сонця. Даждьбог – один з головних богів язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося красне сонце, яке, як вірили слов’яни, давало життя, насичувало собою всю природу. Звідси й назва Даждьбог – від прадавнього даждь – дати, тобто дай-бог, бог, який дає, чи дослівно – той, хто дає життя. Як цар сонця, Даждьбог уважався «дідом всіх людей». (За «Словом о полку Ігоревім», руський народ – це Даждьбожі онуки.)

А ще він був джерелом благополуччя, багатства людського, тож слов’яни високо шанували його і вважали наймогутнішим серед богів.

Крім Даждьбога, шанувалися на Русі й інші сонячні боги: Сварог – його називали ще вогнем або тим, хто посилає стріли, тобто сонячні промені.

А ще на Русі, крім богів Володимира, встановлених ним за двором теремним, шанували Стрибога, Ярила – бога весняного сонця, Купала – бога літнього сонця, а також Трояна, Коляду, Переплута.

Серед богів найзагадковіша Мокоша – єдина жінка серед божеств київського пантеону. Вочевидь, вона була богинею води, дощу, грози, а отже, й плодючості, як українська Марена (богиня води та весни), Велика богиня слов’ян.