Розділ «Сказання третє. …Сумує, журиться, – ой лишенько, біда – одна Рогнеда молода»

«За свідченням літописців, Володимир був одержимий «вожделением и ненасытен в блуде, имел связи со многими замужними женщинами и девками…» Згадується там і грекиня, з якою, вагітною від іншого, жив Володимир, і про його наложниць у Вишгороді – о, там є що згадати!

Згадують також і Рогнеду, що її Володимир поселив на Либеді, у селі у Предславиному.

6

Либідь, найпоетичніша історична річечка…

Притока Дніпра на терені Києва. Текла з давньоруських часів, правда, до нас так і не дісталася. Бере початок із джерел біля станції «Київ Волинський», впадає в Дніпро з правого берега біля Корчуватого.

Довжина – 14 кілометрів, тому й не вціліла – надто маленькою була. Хоча… Колись у ній половецькі коні тонули, такою була многоводною. Ймення своє отримала від імені сестри легендарних засновників Києва – Кия, Щека і Хорива.

Згадується в літописах. Пригадуєте, як, розповідаючи про осаду Києва печенігами в 968 році, літописець додає: печенігів було так багато, що «ніде на Либеді було коня напоїти…»

Басейн Либеді – 68 кілометрів квадратних – розчленований ярами, у яких дзюркотять численні джерельця та струмки. Хоча б Буслівський біля Саперної слободи, Лукрець – під мальовничою Дівич-горою, Живець – біля Бусовиці. Основні ж її притоки: Скоморох, Китаєвський, Старик, Буслівка, Відрадна, Шулявка, Кадетський Гай, Паньковська, Клов, Звіринець, Протасів Яр – практично всі вони взяті в колектори і лише деякі мають періодичний стік. В басейні Либеді багато озер та ставків, на деяких стояли водяні млини. З кінця XIX ст. у зв’язку з розвитком міста, його розширенням басейну Либеді було завдано непоправної шкоди. Майже по всій довжині русло Либеді закріплено бетонними палями, а в більшості літописна річечка взята в колектори і назавжди зникла з лиця землі, зі світу білого, і солов’ї вже не витьохкують на її берегах.

Київ літописну річечку Либідь породив, оспівав, а потім і погубив її.

Разом з Либіддю зникло і княже сільце Предславине. Знаходилось воно на лівому схилі долини Либеді. Ось у ньому, як свідчать літописці, князь Володимир Святославич і поселив свою жону Рогнеду.

З прислугою числом чималим, зі стражею… Це було традиційним звичаєм. Княгині Ользі чоловік її, князь Ігор, подарував Вишгород – а це вже не село, а ціле містечко. Та навіть Ольжиній ключниці Малуші, матері Володимира, закоханий у неї Святослав подарував – свекруха Ольга той дарунок підтвердила, – село. Тож і Володимир не поскупився для коханої – і Рогнеда отримала княже село Предславине з просторим теремом. Жила в ньому вільно, ні в чому не знаючи відмови, робила, що хотіла, всмак їла й пила. Мала чимало слуг та служанок, надійну охорону, харчі своєчасно підвозили і кухарі готували все, що бажала княгиня.

Рогнеда часто, під гарний настрій, ходила вбрана як на свято – у білій весільній сукні, пишній і довгій, як тая наречена[17]. Як ставало сумно чи хотілось чогось такого… скоморохи розважали її танцями й голосистими співанками… У них теж славили княгиню, а заодно й князя, що вони, мовляв, як голубків пара… Ще й співали буцімто від імені князя, звертаючись до Рогнеди: «Любко, любко, ти ж моя голубка…»

Єдине, що Рогнеда не могла – будучи, по суті, вільною – це залишати без згоди князя село і тим паче з’являтися у Києві – теж без дозволу…

Чи й заборона! Київ її й не вабив, не манив, на Либеді почувалася краще – в затишку й спокої. Та й хазяйкою в селі була вона. Що ще треба?

Три жінки у Володимира – потім до них додадуться ще чотири, і всі стануть офіційними його жонами; так ось, сім жон за нормами тодішніх язичницьких часів та звичаїв не було чимось особливим чи аморально-антизаконним. Язичництво чоловіків, та ще й князів, ніколи не обмежувало в кількості коханих.

Рогнеда, чекаючи князя, одсипалася, а потім, поснідавши, в оточенні служанок, дівчат та жінок, йшла до Либеді гуляти – іноді купалася в річці, де на плесах квітли жовті лілії та білі маківки, а в прибережжі кували зозулі, даруючи їй довгі та щасні літа… Взимку любила кататися на санках, особливо спускатися з гірок – вереску-сміху тоді було!.. До терема поверталася розпашіла-розчервоніла, переповнена здоров’ям, і коли з’являвся князь, всю нічку в них така любля була, така!..

Так і минали дні, тижні, місяці, що складалися в роки. І здавалося, що так буде завжди. Себто вічно, адже вона, київська княгиня Рогнеда, теж вічна.

І все б нічого, може б воно й тривало так вічно і вона тоді була б вічною, але Рогнеді, ні-ні, та й починала дошкуляти ревність. З часом дедалі частіше до неї навідувалась та ревність, здебільшого похмуро-чорна. А все тому, що у Києві, куди їй було зась, у княжих теремах у Володимира були жінки – і не одна. І з ними він теж жив і ночами мав з ними теж люблю. І в Рогнеди то кипіла, то холола кров…

Мала сумнів, що Володимир щиро її кохає, певна була: він, де не ступне, там і зраджує… Розум її мовби заспокоював, підказував їй: князь має не одну жінку, це узвичаєно, і з усіма живе, то що ж тут ревнувати? До тебе він забігає ночувати, любить тебе, то й буде з тебе, а все інше хай тебе не цікавить. Та й Володимир ніколи жити з однією не буде, йому подавай ціле ґроно жінок.

З останніх сил – і де вони в неї бралися? – втішала себе: геть журбу з голови! Все буде добре. Дуже добре, бо як же інакше. І добре буде завжди, як завжди стоятиме на березі любої їй Либеді село Предславине і вона в ньому завжди буде – господинею і люблячою жоною князя. Бо як же інакше? Інакше не може бути – Перун ніколи над нею і над її Предславиним не гуркне і блискавками не спопелить.