Розділ «Сказання четверте. З’являється Анна, яка стане сьомою і останньою жоною Володимира, про яку він казатиме: «Княгиня моя»»

З’являється Анна, яка стане сьомою і останньою жоною Володимира, про яку він казатиме: «Княгиня моя»

«Згідно з «Повістю врем’яних літ», Володимир, захопивши Корсунь, почав вимагати у візантійських імператорів сестру його собі за жінку, коли ж ні, погрожував піти на Константинополь. Ті погодились, але за умови його негайного хрещення. Коли Володимир погодився, імператори переконали Анну поїхати до «тавроскіфів», як називали тоді візантійці руських. З плачем царівна попрощалась із близькими, кажучи: «Іду, як у полон, краще б мені тут померти».

(З історичних хронік)

1

…І Володимир, великий князь Київський, вибрав християнство. А з ним і візантійську принцесу Анну. Чи навпаки – вибрав принцесу Анну, а з нею, вже як придане, і християнство.

Отже, без візантійської красуні не прийшло б християнство на Русь? Принаймні тоді (до Володимира воно приходило за Кия, Аскольда, Ігоря та Ольги, але у всіх випадках щось йому ставало на заваді). Принаймні Володимир тоді б не хрестився. Арабський історик XІ ст. Абу Шоджа ар-Рудравері підтримує версію про вирішальну роль Анни у хрещенні князя Володимира.

«Женщина воспротивилась отдать себя тому, кто расходится с нею в вере. Начались об этом переговоры, которые закончились вступлением царя русов в христианство».

Вже при першій зустрічі Анна переконала Володимира Святославича прийняти християнство і прийняти якомога швидше. Володимир повернув Візантії Корсунь і, прихопивши Анну, як найбільший свій трофей, здобич свою воєнну (так воно й було) повернувся до Києва, де й розпочав виконувати другу умову (така легенда) візантійських імператорів – хрестити Русь. Сирійський історик XІ ст. Ях’я Антиохійський підтвердив: Анна старанно допомагала чоловікові в поширенні православ’я на Русі, «построив многие церкви». Ось чому в церковному Уставі Володимира на рівні документа зазначається, що князь радився з жоною у справах церковних, «згадав аз со своею княгинею Анною».

Правда, Анну в літописі йменували не як досі – княгинею, а – царицею, зберігаючи за нею достоїнство члена імператорської сім’ї. Хоч цариця у звичному сприйнятті титулу (як жінка царя) з’явиться лише на Московській Русі за Івана Грозного.

Отож, повторимось: без Анни не з’явилося б християнство на Русі – принаймні за Володимира. Але він захотів поріднитися (поєднавши приємне з корисним) з імператорським домом могутньої Візантії. Тож змушений був прийняти з Анною і християнство – як віно молодої, про що ніколи не шкодуватиме і не сумніватиметься в правильності свого вибору. Навпаки, дякуватиме небесам, що послали йому і Анну, і християнство.

Отож вони щасливо доповнили одне одного – візантійська царівна і нова віра.

І що з того, що коли він назнав у Візантії принцесу Анну, то вже був одруженим?

Тоді звичними формами шлюбів «у слов’ян старої віри були моногамія (у чоловіка одна жона, а в жони відповідно – один чоловік, що звалося одношлюбністю) і полігамія, багатошлюбність, коли чоловік міг одночасно мати кілька жон (правда, цього права, багатошлюбності, жінки були позбавлені).

У деяких слов’янських племен (хоча б ті ж в’ятичі, радимичі чи сіверяни) полігамія була звичайним явищем. В інших кілька жон брали собі тільки заможні господарі, які мали велике господарство, і, звісно ж, князі…

Про такі княжі гареми розповів арабський мандрівник Ібрагім ібн-Якуб. Якщо йому вірити, руські князі часто тримали (неодмінно замкненими, щоби на них ніхто й глянути не міг) по 20 і більше жінок.

Інший арабський мандрівник Ібн-Фадлан розповів про якогось руського князя, котрий мав ні багато, ні мало, – 40!

Нового бога Володимир прийме без вагань, бога візантійського християнства. З його допомогою виведе Русь на широку дорогу, і вона стане рівнею всім царствам і князівствам.

Але одружитися з візантійською принцесою, як задумав тоді великий князь Київський Володимир Святославич, було не просто. Князеві доводилося докладати неймовірних зусиль, аби досягти свого. Одруження ж із візантійкою для київського князя було надто престижним – і для нього, і для підняття авторитету на Русі.

Спочатку довго нічого не виходило, візантійці й слухати не хотіли, щоб віддати свою принцесу за якогось там русича. Володимир терпляче очікував нагоди.