Розділ «Частина третя «Успех исключительно оглушительный, в стиле недавних взрывов…» «И глаза ее, огромные, бездонные, с длинными ресницами, так хорошо знакомые нам по кинофильмам с ней, расширяются в испуге…» І вся Росія була у неї закохана…»

Загалом видав, здається, 33 книжки. І став зачинателем американського історичного роману, засновником «морського роману» у світовій літературі. І нарешті з-під його пера вийшли речі особливого типу: романтичні, про історичні долі індіанських племен.

Звичайно ж, мова йде про добре вам знаного (навряд, щоб ви не читали його бодай у дитинстві) Джеймса Фенімора Купера, всесвітньо відомого американського письменника, який відкрив світові свою Америку.

А почав випадково, наткнувшись на примітивну книжку і поклявшись перед дружиною, що напише краще. Оскільки йому відступати не було куди, то й написав.

Краще і найкраще!

І здобув на віки колосальне визнання.

То що ж воно, врешті-решт, таке – визнання? Власне, з чого воно починається? Невже й справді іноді з простої забаганки? Ні з того, як кажуть, ні з сього?

Просто сів за стіл, взяв якусь там ручку, папір і написав?

Шедевр!

Чи згадаймо англійку Мері Годвін Шеллі.

Правда, її батько був яким-не яким, а все ж письменником, мати теж видала якийсь трактат, а сама Мері була цивільною дружиною молодого і дуже відомого поета Персі Біші Шеллі…

У травні 1816 року молоде подружжя подорожувало Швейцарією, на Женевському озері воно познайомилося з Байроном. Часто зустрічаючись, каталися на човні, милувалися горами… Байрон тоді писав «Чайльд Гарольда», а Шеллі – поему «Монблан».

Коли зіпсувалася погода й почалися щоденні нудні дощі, друзі з нудьги надумали, що кожен з них має написати «страшну повість» – для розваги. З усієї трійці «страшну повість» написала лише Мері (до того вона взагалі ніколи не бралася за перо!) – роман «Франкенштейн».

Ще при житті Мері роман її (по суті, проба пера, написаний дощовим літом заради забави, аби розважити друзів) неодноразово «розігрувався» на сцені, по ньому знімали численні кінофільми, телесеріали, він зробив великий вплив на європейську культуру, а його автора таким чином – першою жінкою-фантастом!

Просто так, з нудьги – та ще уклавши парі, – написала дощовим літом якийсь там роман!

Просто пішла Віpa Холодна в кіноательє і стала суперзіркою. Невже й справді все так просто?

А втім, документальний фільм про саму кінозірку називався не без претензій на більшу красивість та ефект: «Тернистый путь славы». Мається на увазі, що у Віри Холодної шлях до слави був тяжким. Насправді ж ніякого тернистого (див. тлумачний словник: сповнений труднощів, злигоднів, страждань) шляху не було. Швидше її шлях у кіно був вистелений трояндами. І вона могла повторити слова Цезаря, сказані ним після перемоги у 47 році над понтійським царем Фарнаком: «Прийшов, побачив, переміг».

Так було і в Холодної: прийшла на студію, знялась і – успіх. Що швидко переріс у колосальну популярність. Який вже тут «тернистый путь».

Вважається, що Віра Холодна сама прийшла на кіностудію – у пошуках заробітку. Тоді стрімко зростав інтерес суспільства до кінематографа, нового виду мистецтв, що його згодом пролетарський вождь назве «найважливішим із всіх мистецтв». Кіно було найбільш масовим і всім доступним видовищем. Тому склад публіки «Великого німого» був найрізноманітнішим – від найбідніших верств населення до багатіїв та аристократів, від бомжів до власть імущих. Найбільшим успіхом тоді – а втім, як і тепер, бо давно відомо: на своїй батьківщині пророка немає, – користувалися фільми іноземного виробництва, хоч чиєсь життя, традиції і звичаї чужих людей не завжди були зрозумілі. Кінодрами були зняті в розкішній обстановці, що вражала своїм блиском та сяйвом, і звільнювали глядачів на якийсь час від побуту і його проблем, як і появи невловимих і загадкових надлюдей типу Фантомасів із багатосерійних фільмів. Коли Віра ходила в кінотеатр, то бачила різношерстну публіку: студенти, жандарми, повії, інтелігенти з борідками і в окулярах, робітники, прикажчики, торгівці, дами вищого світу, чиновники – кінематограф завоював і підкорив усіх. І ніхто не хотів протестувати проти його завойовницьких походів, всі воліли, щоб він і їх завоював, завоював, завоював… Ще А. Серафимович віщував: «Майбутнє царство кінематографа невідворотне».

Віра ходила з чоловіком на всі нові фільми, а коли він пішов на фронт, сама бігала – іноді з сестрами чи з дочками. Але ходила як глядачка, захоплювалася, їй тоді здавалося, що вона побула у якомусь царстві, на яскравому ілюзіоні – сіре життя було зовсім-зовсім іншим, і в кінематографі од нього хотілося сховатися хоч на годину.

Але досить швидко виявилося: вже немає за що навіть білет у кінотеатр купити. Чоловік на фронті, і сім’я позбулася його заробітку.