Розділ «Частина друга-3 І на випускному вечорі вона познайомилася з Володимиром Холодним А потім почалася війна, і треба було йти добувати для Росії чиїсь там Дарданелли, що невідомо для чого були потрібні самій Росії «Кана-аре-ечка жалобно поет…»»

Крім 10 мільйонів убитими, буде 20 мільйонів поранено, контужено та отруєно газами.

Німеччина втратить 2030 тисяч чоловік убитими і померлими од ран, Австро-Угорщина – 1,1 мільйона, Болгарія – 90 тисяч, Туреччина – 800 тисяч, Франція – 1400 тисяч, Англія – 715 тисяч (її домініони – 200 тисяч), Італія – 580 тисяч, Румунія – 250 тисяч, США – 114 тисяч, Бельгія – 38 тисяч, Греція – 26 тисяч, Португалія – 7 тисяч чоловік! (Найменші втрати у Японії – 300 загиблих.) А Сербія, за щастя якої Гаврило Принцип, недоук-гімназист, розрядив браунінг в ерцгерцога та його дружину, втратить 280 тисяч!

Загальне число російських солдат загиблими і пораненими складе приблизно 2 мільйони чоловік!

І кожен з них, якби міг, повторив би (але буде каяття, та не буде вороття!) слова полтавського селянина (с. Біляки Семенівського району), який ще у 1914 році, як офіційна пропаганда закликала всіх іти воювати за вихід у Середземне море – Босфор і Дарданелли:

– На греця мені ті Дарданелли? Хіба я пожену туди волів напувати? Савку мені верніть!..

Але ніхто Росії не поверне 2 мільйони таких Савок, які мекнули, як той же дядько казав своєю простою, геть не патріотичною мовою, – ні за цапову душу! Війну Росія з тріском програє, хоча про похід на Босфор і Дарданелли у неї ще й досі дехто закликає. Принаймні мріє. Але це вже інша тема.

На московському вокзалі західного напрямку – вавилонське стовпотворіння. Відправляли – з духовим оркестром – на фронт черговий ешелон. Не перший і не останній – молох війни може пожирати до безконечності. Апетити у нього гігантські, а людські ресурси в Росії завжди були невичерпні – вистачить на будь-яку війну. Та й руський мужик з княжих (чи ще й ранішніх) часів завжди готовий до походу на будь-які Дарданелли. Хоч близькі, хоч далекі – а чи потрібні вони йому, він на це ніколи не звертав уваги. «Нада, значить, нада» – і вся тут річ. Натягне мужичок свитку, ликом підпережеться, суне за нього свій топор, з яким він ніколи не розлучався, і – уперед за матушку Русь! А коли вже його за царських та імператорських часів стали ще й у мундир споряджати та ружжо давати – то й поготів готовий.

Так було і в 1914 році, коли на війну мужиків, зодягнених у військові форми, відправляли по мобілізації ешелонами.

Вже на другий день після убивства в Сараєві Росія почала мобілізацію – щоб захистити братів-слов’ян, – у своїх південно-західних військових округах. А коли німецький кайзер Вільгельм на знак підтримки Австрії оголосив мобілізацію у своїх володіннях, Росія у відповідь зробила другий крок до всесвітньої пожежі – оголосила загальну мобілізацію. Під неї і потрапив юрист Володимир Холодний, як і сотні тисяч, ба, мільйони інших підданих Російської імперії.

Руський мужик ціле тисячоліття ходив на війну недарма: імперія, дякуючи тим походам, з крихітного Московського князівства, розростаючись, захопила одну шосту земного суходолу і все не могла угамуватися. Щось її там приваблювало в далеких од неї Дарданеллах, і те «щось» треба було врешті-решт забрати.

Але на тій війні Росії не щастило, хоч вона й гнала на війну ешелон за ешелоном.

Той ешелон, яким відправлявся на війну і прапорщик Володимир Холодний, був не менший за попередні. І так само гамірно його проводжали москвичі на всесвітню бійню. На привокзальній площі, у самому вокзалі і на перонах – не протовпитись. Особливо на площі перед вокзалом, де виступали оратори – штатні, сиріч призначені владою і добровільні, з числа найбільших патріотів. І всі закликали вояків показати ворогу «силу руської зброї» та «взяти під свій захист протоки Босфор і Дарданелли, які вже давно благають про це Росію…»

Віра Василівна ледве протислася до вагона, у якому був чоловік. Ні вона не могла зайти до нього, ні він вийти – так вагон був переповнений. Перемовлялися через відкрите вікно, з якого чоловік висунувся майже по пояс.

– Бережи дітей! – кричав і намагався взяти дружину за плечі, підняти її і востаннє поцілувати, але йому все не вдавалося. Віра підіймалась на носки, якось утримуючись навшпиньках, зрештою, підстрибнула, і їм вдалося задумане. Чоловік встиг схопити кохану за плечі, підняти – він був сильний, – до свого лиця.

– Вірусю, рідна моя… Як же я буду без тебе? Чотири роки ми були разом, і ось перше розлучення. Та ще невідомо, як воно й коли закінчиться. На нашу перемогу щось мало надій…

Віра обхопила чоловіка руками за шию і, метляючи в повітрі ногами, припала губами до його губ. Але поцілунок вийшов квапливий і короткий, адже в ту мить, як вона дотяглася губами до його губ, сіпнувся ешелон, Віра, вислизнувши з чоловікових рук, ледь не впала на перон, а поїзд у цей час рушив – під жіночі плачі-голосіння, крики проводжаючих…

Десь оркестр гучно виконував якусь ура-патріотичну музику.

Віра кинулась було бігти за вагоном, що відпливав од неї все швидше й швидше, але на пероні було так людно від проводжаючих, що вона не могла зробити й кроку. Тільки підстрибувала на місці (чомусь навколо неї зібралися самі лише високі), а, підстрибуючи, махала чоловіку. Робила те в одному черевику, другий десь злетів, коли вона підстрибувала до вікна вагона, однією рукою махала, а другою розмазувала по щоках сльози, що раптом так рясно потекли. Та й невидимий оркестр у цей час заграв щось жалібне, а потім ушкварив «Канареечку», що «жалобно поет…»

Підстрибуючи й на мить з’являючись над головами проводжаючих, Віра ще бачила чоловіка – висунувшись з вікна, він махав руками і щось кричав. Але що саме, хіба вчуєш у ґвалті, як усі одночасно кричали: і ті, хто проводжав, і ті хто від’їжджав…

Встигла загледіти, як на погоні чоловіка спалахнув сонячний зайчик і згас, а потім вагон зник за поворотом, а мимо неї зі скрипом проїжджали вже інші вагони, з яких теж висовувалися люди у військовому, махали і щось кричали… А їм махали й кричали з перону, і в тому ґвалті годі було хоч щось розібрати і збагнути…