Розділ «Частина друга-3 І на випускному вечорі вона познайомилася з Володимиром Холодним А потім почалася війна, і треба було йти добувати для Росії чиїсь там Дарданелли, що невідомо для чого були потрібні самій Росії «Кана-аре-ечка жалобно поет…»»

Віра рушила через привокзальну бокову хвіртку до площі і спершу не могла збагнути, чому їй тяжко йти і чому вона шкутильгає, як наче у неї раптом одна нога стала коротшою… І тільки потім побачила, що йде в одному черевику, модельному, на високому каблуці…

Далі так іти було незручно, жінка зняла єдиний черевик і пішла босою, а черевик для чогось несла в руці. А тоді, певно збагнувши, що один черевик їй уже непотрібний, кинула його до урни для сміття…

Привокзальна площа була геть засмічена і запльована, всипана недопалками, але вона, ступаючи по сміттю босими ногами, того не помічала. Сльози котилися по щоках, очі щеміли від солонуватої рідини, і вона, шморгаючи носом, рукавом намагалася утертися…

А привокзальна площа так само була забита солдатами в новенькому обмундируванні, з довгими трилінійками з чималими багнетами в руках. На вокзал пригнали новий полк на новий ешелон, що вже формувався.

Серед солдат було багато сестер-жалібниць з червоними хрестами на хустинках. І так само – здається, з раннього ранку, без перерви, – виступали штатні оратори. Підтримували воякам бойовий і патріотичний дух…

Один з ораторів, зриваючи голос, саме закликав славних росів (використовуючи для підсилання ефекту мову Ломоносова і Державіна) нарешті показати ворогам «святой Руси кузькину мать!..»

Віра аж спіткнулась, коли почула таке – показати комусь «кузькину мать».

А тим часом вся площа в єдиному пориві, єдиним гулом схвалювала той заклик оратора-патріота. І всім було зрозуміло, що має на увазі оратор, закликаючи «славних росів» показати ворогам «святой Руси кузькину мать»… Віра знизала плечима, як ніби побачила щось відразливе (так вона робила, коли бачила жаб, вужів чи інших яких плазунів), прискорила крок, а позад неї натовп ревів, погрожуючи ворогам нарешті показати «кузькину мать»…

Це була трудна для неруського вуха ідіома.

Через багато десятиліть, вже після Другої світової війни, один із лідерів тодішнього СРСР, колоритний лисий товстун-коротун (його називали ще «хитрим мужичком»), виступаючи з трибуни ООН, погрожував капіталістам обіцянками наздогнати їх і перегнати (модні на той час у СРСР ідеологічні обіцянки та заклики), а заодно й показати – для більшого ефекту й епатажу, – тим же капіталістам ту саму «кузькину мать»… Ясно, що присутні на сесії ООН представники інших держав так і не змогли збагнути – яку (чию?) матір радянський лідер збирається їм показати? Як і не ясно було, для чого їм треба показувати чиюсь матір? Вона що – незвичайна матір у роду людському?

Клопіт матимуть і перекладачі. Не знаючи, як перекласти на іншу мову руську ідіому про «кузькину мать». Один з них напише: а далі лідер СРСР пообіцяв – незрозуміло, правда, для чого і яка у тому була потреба, – показати присутнім матір якогось Кузьми…[4]

Повернувшись додому босою, Віра вразила свою родину, котра прямо отетеріла, побачивши її без взуття та ще із закудланою зачіскою. А вона була така стомлена, що не могла мовити й слова, лише впала в крісло. Руки опустилися їй на коліна, голова – на груди, і вона застигла так, певно, в ту мить сліпа і глуха до всього світу. Її родина стояла біля неї переполошена і мовчала: мати, бабуся, сестри Соня та Надя, дочки Женя і Нонна. Позад них виднілася Глашка – теж злякана й притихла.

Нікого не помічаючи, Віра сиділа, заплющивши очі, і плечі її дрібно здригалися – мабуть, у душі вона плакала. Німим плачем.

У всьому будинку стояла така глуха тиша, що чути було, як десь на вікні билася муха…

А Віра думала ще й про те, що тепер, із від’їздом чоловіка на фронт, вона має стати для свого сімейства годувальницею… Легко сказати, а як вона стане, коли у неї ні фаху, ні роботи, ні досвіду, ні бодай якогось знайомства – чотири роки свого заміжжя вона провела за надійною чоловіковою спиною, а тепер… А тепер сімейство має бути за її спиною… А яка у неї спина? І здавалось їй у відчаї, що надії на краще немає ніякої…

– Що таке… удова? – питала невідомо кого, а радше себе. – Жінка, яка втратила чоловіка… Я не хочу стати удовою… Мені тільки-но двадцять один виповнився – яка удова? Поверніть мені Володю, – благала теж невідь-кого і теж невідь-кому виливала душу. – Навіщо нам якісь Дарданелли, що їх Володя має завойовувати?…

Плакала, не відчуваючи, що плаче. Шморгала носиком і все повторювала, повторювала, повторювала, як затята:

– Не хочу… Не хочу… Не хочу удовою ставати… Поверніть мені Володю…

Але хто їй міг Володю повернути, прапорщика вже діючої на Заході російської армії?

З Інтернет-видання: