Розділ «Частина друга-3 І на випускному вечорі вона познайомилася з Володимиром Холодним А потім почалася війна, і треба було йти добувати для Росії чиїсь там Дарданелли, що невідомо для чого були потрібні самій Росії «Кана-аре-ечка жалобно поет…»»

Кіно ожило лише у 1910 році, коли на екрани вийшли фільми із вже згадуваною Астою Нільсен, яку нині вважають першою у світі серйозною кінематографічною актрисою.

Аста Нільсен (р. н. 1881) – датська актриса, яка здобула світову знаність у німому кіно. Народилася в Копенгагені в бідній родині – батько її часто хворів і не мав постійної роботи, мати наймалася до багатих пралею. У тринадцять років, не маючи ніякої освіти, Аста вирішує стати актрисою. Тільки актрисою. Це згодом, коли вона заявить про себе як про здібну дівчину, навчатиметься у школі Копенгагенського Королівського театру. Там відкриє для себе світ скандинавської міфології, познайомиться з класичним мистецтвом та літературою, особливо захопиться п’єсами Ібсена, мріючи в них зіграти. У двадцять років починає виступати в різних копенгагенських театрах, їздить на гастролі до Швеції, Норвегії, Фінляндії, де показує свою обдарованність, гарний смак і високу акторську культуру.

До театру вона ставилася з пієтетом, вбачаючи в ньому – і тільки у ньому, – і своє покликання, і свій смисл у цьому світі.

Спершу її вважали актрисою комедійною, адже вона легко засвоювала різнохарактерні амплуа: комічних бабусь, субреток, травесті. Преса вже тоді звернула увагу на оригінальність її трактовок, незвичайний темперамент – вона була пластичною, живою і часто – за свідченням все тієї ж преси, – «пустувала, як необ’їжджений лошак».

Пізніше Аста у своїх мемуарах без перебільшення писатиме, що «Безодня» з успіхом пройшла у всьому світі і була сприйнята як нове слово в кінематографі. Річ у тім, що до Асти до акторів, які знімалися в кіно, ставились як до маріонеток. І тільки Аста Нільсен, з’явившись на екрані, своєю незвичайною грою змусила навіть суворих критиків визнати кіно мистецтвом. І тільки після Асти воно було визнане мистецтвом. Режисер, у якого вона знімалася (він потім стане її чоловіком) Урбан Гада, одним із перших відкриє пластичну виразність кадру.

Успіх «Безодні» був феноменальним, і так само феноменальним був і успіх Асти Нільсен. Німецькі кінофірми пропонують їй величезні гонорари, актриса переїздить до Берліна і стає засновницею німецької школи кіноакторів, що так прославилася у роки панування «Великого німого». Фільми з її участю користуються неймовірним успіхом. (Пізніше один німецький гумористичний журнал зобразив у вигляді Адама та Єви Асту Нільсен і Чарлі Чапліна.) Її порівнювали з Сарою Бернар, з Елеонорою Дузе. Писатимуть про сексуальний характер її образів. Вона створила тип «жінки-вамп» – фатальної жінки. І він став першим класичним типом екрана. Але не це було головним у її талантові, а мотив страждання, зневаженої любові. Вихована драмами скандинавських авторів, Аста досягла рівня справжньої психологічної драми. Вона не мала сліпучої вроди, вже була немолодою, і все ж майже за один вечір підкорила увесь світ. Як свідчать кінознавці, у неї було на диво виразне обличчя, позначене неповторністю, що його не сплутаєш ні з чиїм. Вона була мовби звичайна жінка і водночас таємнича, чарівна і загадкова у будь-яких туалетах.

У кіно принесла високу театральну культуру. Вона першою з акторів німого кіно збагнула: на екрані найважливіша максимальна економія жестів, міміки. Ті, хто бачив її фільми, відзначають очі актриси, які давали більше, ніж у інших актрис найвинахідливіша гра на сцені. Вважається, що це було революцією в акторській техніці.

Сама актриса про це так говорила:

«Я бачила, що головна особливість кіно – зорова: обличчя і рухи самі повинні були виражати душу, робити її зримою. Заходячи до зали перегляду, я дивилася на себе очима суворого критика – зразків для наслідування у мене не було. Там я дізнавалася, як слово можна замінити мімічним виразом або рухом, і що ці рухи можна обмежити одним натяком, що сприйматиметься камерою і буде непомітним для ока оператора (це, між іншим, причина того, що режисер так часто змушує акторів утрирувати гру).

Після закінчення Першої світової війни Аста організувала у Берліні власне кінематографічне товариство «Артфільм», що дозволило їй звернутися до літературної і театральної класики.

Серед її кращих робіт – Настасія Філіповна з «Ідіота» за романом Достоєвського, Фрекен Жюлі за знаменитою п’єсою Стріндберга, Ваніна в екранізації стендалівської «Ваніни Ваніні», Лулу в екранізації драматичної поеми Франка Ведекінда «Дух землі», Гедда Габлер Ібсена, що їх вона зіграла у 1921–1925 роках. А вершиною цього циклу стала роль… Гамлета. Жінка грала Гамлета? Так, Аста зіграла і Гамлета. Вона скористалася версією американського шекспірознавця Вейнінгера, який вважав, що Гамлет – насправді перевдягнена жінка. В Асти Нільсен Гамлет – теж перевдягнена жінка, розумна і ніжна принцеса. Вона кохає Гораціо, свого друга по університету. Аста грала жінку, яка взяла на себе чоловічу місію і зламалася під нестерпним тягарем. Таємна пристрасть до Гораціо тільки підсилила важкі метання принцеси і її трагічну долю. А загалом, трактовка цієї ролі в Асти була романтичною.

Великого успіху досягла актриса у фільмі «Гедда Габлер», а увінчує її ролі образ Міцці (Марії) Лехнер у фільмі великого австрійського режисера Георга Вільгельма Пабста «Безрадісний провулок», де грав також колишній артист Московського художнього театру, він стане новим чоловіком Асти Нільсен. У цій стрічці знаменита датчанка досягла воістину недосяжних вершин. Справді трагічних. Міцці, обманута своїм коханим, аристократом, який розорився, убивала його нову коханку і потім продавалася першому-ліпшому нуворишу. Злочин був нерозкритим доти, доки злочинниця, змучена докорами совісті, сама не донесла на себе…

Один із кінознавців (А. Сокольська) так писатиме про Асту Нільсен:

«Нільсен розповідала не про соціальні драми, а про трагедію душі, про вир пристрастей, що засмоктує і затягує. Всі її фільми були варіантами однієї долі. На злочини, самовбивства, в безодню завжди штовхала її героїнь любов. Жінка, яка запалювала серця своїм одухотвореним еротизмом, сама ж ставала його жертвою. Ця незмінність основного мотиву і його органічний зв’язок з глибинною сутністю натури і талану Асти Нільсен вивели її в число улюблениць публіки».

Актриса вважала, що глядачів приваблювала життєвість, «гірка правда» її образів. Підкреслювала: вона прийшла, аби відкинути ідилічну брехню екранного світу і подати… невдах, хворих, нещасливих, покинутих – людей, які були близькими їй ще з дитячих років.

А ще вона почала розповідати легенду, що її пізніше пов’яжуть з ім’ям французької актриси Симони Синьйоре: старіюча жінка усіма засобами намагається зберегти кохання.

На якийсь час наприкінці 1920-х Нільсен повернеться до театру, про який вона не забувала всі ці роки, зіграв в ряді п’єс блискуче і вражаюче. А потім знову кіно, яке того часу уже заговорило. У 1932 році кіноглядачі вперше почують у кіно її голос на екрані: вона зіграла головну роль у звуковому фільмі «Неможливе кохання». Звук міг розширити арсенал її виразних засобів, але…

«Для більшості зірок німого кіно, – пише критик Кісунько, – прихід звуку означав кінець їхньої артистичної кар’єри. І лише деяких слово, що звучало, ще міцніше пов’язало із глядачами. Голос Асти Нільсен не зруйнував образ, що, утвердившись, володарював на екрані на протязі двох десятиліть. Висока театральна культура актриси, нерозривно пов’язана з відточеною кінематографічною пластикою, і в нових, зовсім незвичних умовах дали цікаві результати. Аста Нільсен зберегла тут своє головне достоїнство – щирість. Розумна актриса, розумна жінка, вона не чіплялася за ролі молодих героїнь і, розпочавши шостий десяток, відкривала для себе і для глядача нові долі, нові драми».

І все ж… Зіркою звукового кіно Аста Нільсен не стала – фільм «Неможливе кохання» завершив її кар’єру.

У театрі вона востаннє виступила перед Другою світовою війною. На той час кінематограф на її батьківщині ледве животів, і всі спроби повернути Нільсен у кіно виявилися марними. Як і спроба самої актриси відродитися на сцені – час її минув і канув у вічність, залишивши нам неперевершені зразки її геніальної гри. Її заслужено називали великою актрисою на Венеціанському фестивалі у 1958 році, захоплювалися нею, безмежно відданою мистецтву.