Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Якось (передаю за Інтернет-виданням) після концерту в «Русском клубе» Вертинський розговорився з радянським послом, і той, між іншим, поцікавився, чи не збирається артист повернутися до СРСР?…

– Не збираюся? – вигукнув артист. – Я – не збираюся??? Та я тільки цим і живу останні роки! Тільки це мене й тримає у світі білому і зокрема у цьому Шанхаї… У цьому… Якого я не можу збагнути. Як і свого життя без батьківщини!..

І розповів, що він уже кілька разів «кланявся», але кожного разу отримував відмови… І раптом посол запитав його: «Скажіть, Вертинський, у вас була мати?» – «Що за дивне запитання? Звичайно ж, була…» – «А скільки разів ви б могли поклонитися своїй рідній матері?…» – «Та скільки завгодно!» – «Тоді кланяйтесь ще раз…»

На початку березня 1943 року Вертинський написав листа на ім’я заступника голови РНК В. М. Молотова (ось він в оригіналі):

«Глубокоуважаемый Вячеслав Михайлович! Я знаю, какую большую смелость беру на себя, обращаясь к Вам в такой момент, когда наша Родина напрягает все свои силы в борьбе. Но я верю, что в Вашем сердце большого государственного человека найдется место всякому горю и, может быть, моему тоже.

Двадцать лет я живу без Родины. Эмиграция – большое и тяжелое наказание. Но всякому наказанию есть предел. Даже бессрочную каторгу иногда сокращают за скромное поведение и раскаяние. Под конец эта каторга становится невыносимой. Жить вдали от Родины теперь, когда она обливается кровью, и быть бессильным помочь ей – самое ужасное.

Советские патриоты жертвуют свой упорный сверхчеловеческий труд, свои жизни и свои последние сбережения. Я же прошу Вас, Вячеслав Михайлович, позволить мне пожертвовать свои силы, которых у меня еще достаточно, и, если нужно, свою жизнь моей Родине.

Я артист. Мне пятьдесят с лишним лет, я еще вполне владею всеми своими данными, и мое творчество еще может дать много. Раньше меня обвиняли в упаднических настроениях, но я всегда был только зеркалом и микрофоном своей эпохи…

Разрешите мне вернуться домой… У меня жена и мать жены. Я не могу их бросить здесь и поэтому прошу за всех троих.

1. Я – сам Александр Вертинский.

2. Жена моя – грузинка Лидия Владимировна, 20 лет.

3. И мать ее Лидия Павловна Циргава, 45 лет…

Пустите нас домой.

Я еще буду полезен Родине. Помогите мне, Вячеслав Михайлович…»

І лише цього разу – в першу мить він не міг навіть повірити, а в другу вже стрибав чи не до стелі – його прохання було задоволене.

ЙОГО ПРОХАННЯ ПРО ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ БУЛО ЗАДОВОЛЕНЕ!!!

Після 23 років еміграції артист, поет, бард і композитор нарешті з дружиною, тещею і маленькою дочкою повернувся на Батьківщину.

«…Засніженою зимою 1943 року, в напівголодній, але вже майже на порозі перемоги Москві, в старій квартирі на Тверській, біля розігрітої червоної я насолоджувався незвичним спокоєм. Не було у ті дні занять зі взводом «всеобуча», який я, як фронтовик-офіцер, готував до майбутніх боїв. Не було і лекцій в Інженерно-будівельному інституті, що прихистив мене всупереч забороні приймати в число студентів кадрових військових. І раптом – телефонний дзвінок, хрипкий голос друга дитинства і юності батька, невизнаного й нині тонкого живописця Амшея Нюренберга. Він говорив швидко і малозрозуміло: про мороз у його майстерні на Масловці, про драні валянки, про замети біля стадіону «Динамо». Нарешті я усвідомив смисл того, що відбувалося – до Москви приїхав Олександр Вертинський, любов і легенда багатьох поколінь російської інтелігенції, а всі старі друзі його – або у від’їзді та евакуації, або просто не встигнуть дістатися до вокзалу. А він чекає їх, не хоче відразу ж відправлятися в номер «Метрополя».

Не знаю, чи побив я тоді світовий рекорд з бігу, але вже через кілька хвилин був біля Білоруського вокзалу, на тому самому, який відкрив перед моїми однолітками-москвичами і мною дороги війни. Олександр Миколайович самотньо стояв біля виходу з перону, махаючи групі людей, що відходила від нього. Не пригадую, що я говорив кумиру нашої юності, піснями якого ми всі захоплювалися. Ми пішли до Садово-Тріумфальної. Я, геть позбавлений дару мови, весь час дивився на великого артиста, виразно-монументального. Вимовив у Благовіщенського провулку: «А ось ми тут живемо. Може, зайдете на хвилинку, обігрієтесь?» Тільки тепер, на схилі літ, збагнув, що квартира ця була добре знайома Олександру Вертинському, адже вона була до революції і в перші післяреволюційні роки частиною відомої студії «Кіно-Москва», що належала моєму батькові.

І ось він у кімнаті-майстерні мого батька, кінорежисера Олександра Розумного, його друга з юних літ. Серед антикварних речей і полотен – унікальний концертний рояль «Реніш». Два-три рази потерши руки над вогнем, глянувши на шедеври старовинних китайських різьбярів по дереву та кістці, Вертинський з таємничою, лише йому присутньою артистичністю присів біля рояля. Акорд, ще акорд – і раптом тихо, ніби з приглушеного патефона, полилася пісня. Наростали до фортисимо звуки, викликаючи у душі віру, жадання краси і любові.