Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

А з 1943 року і до самої смерті у 1957-му в СРСР не було випущено ні одної – жодної! – платівки з його піснями.

З яких причин, адже офіційних звинувачень Кремль та його верховоди співаку ніколи не пред’являли.

Але тепер зрозуміло, з яких – за виступ на захист Михайла Зощенка, а отже, виступ проти самого – подумати тільки! – ЦК ВКП(б), яку пізніше назвуть «керівною і спрямовуючою»…

Так воно було чи не так – хто скаже? Після повернення в СРСР Вертинський, незважаючи на вік, їздив з концертами по всій країні. В серпні 1943 року він приїхав до Києва, звідки писав дружині: «Київ – це повернення до батьківського дому. Скільки разів я бачив уві сні це місто!»

Виступи Вертинського повсюди проходили з аншлагами і величезним, просто-таки неймовірним успіхом! І все ж преса його замовчувала (ясно, що по вказівці «згори»). Не було навіть рецензій. Жодної! А на радіо, куди він пробував було звертатися, йому щораз відповідали якоюсь надуманою відмовкою.

Його враження від поїздок вотчиною більшовиків ставали все похмурішими. Він розчаровувався. У 1954 році писав дружині:

«Когда я вернулся на родину, у меня было патриотическое отношение к ней. Теперь, прожив 11 лет в Союзе, постоянно озлобляясь от тысячи мелких, обидных, несправедливых и нетерпимых мелочей быта, я утерял главное – патриотизм! Меня раздражает действительность…

У нас народ абсолютно невоспитан. Кроме того, он страшен – наш народ, потому что он одинаково способен как на подвиг, так и на преступление».

Наступний, 1955 рік:

«Запахли целинные земли, а автотранспорта не приготовили, и миллиард пудов хлеба сгнил на месте! Не смогли вывезти! Сумасшедшая страна!»

У 1956-му:

«Очень тяжело жить в нашей стране, и если бы меня не держала мысль о тебе и детях, я давно бы уже или отравился, или застрелился. Ты посмотри эту историю со Сталиным. Какая катастрофа! За что же мы боролись? Все фальшиво, подло, неверно. Вся борьба за власть… (що триває, між іншим, і нині. Особливо в незалежній Україні. – В. Ч.) На съезде Хрущев сказал: «Почтим вставанием память 17 миллионов человек, замученных в лагерях и застенках Сталиным». Ничего себе? Кто, когда и чем заплатит нам за «ошибки» всей этой сволочи? И доколе они будут измываться над нашей родиной? Доколе?»

Так писав той, хто співав з неймовірною тугою:

Я знаю, даже кораблям

необходима пристань.

Но не таким, как я!

Не нам! Бродягам и артистам!

І хоча за рубежем платівки Вертинського виходили величезними тиражами, на батьківщині їх чомусь не видавали, і це псувало співаку життя. Він розумів, що така вказівка «згори» – з політично-партійного олімпу. І вдіяти нічого не міг. Волохатої руки ніде й ніколи він не мав. А талант у СРСР особливої ролі не грав – головною була відданість партії та її вождям у ранзі новітніх богів і божків…

Десь років чи не сто тому під Москвою німецький комерсант Готліб Генріх Карл Моль відкрив фабрику по виготовленню платівок для грамофона – був колись такий популярний музичний апарат з рупором, який відтворював звуки, записані на спеціальних пластинках, що їх називали грамофонними (скорочено – грампластинки). Фабрику підприємливий німець назвав «Метрополь», згодом вона стане відомим у СРСР Апрелівським заводом грамзапису.

Журнал «Огонек» тоді писатиме: «В приміській місцевості Апрелівка відкривається фабрика маси для грамофонних пластинок. Без сумніву, нове підприємство чекає гарна будучина». Перший запис було зроблено в грудні 1910 року на пластинці вагою майже в 500 г, був записаний романс у виконанні відомої співачки Анастасії Вяльцевої. І відтоді майже дев’ять десятків років Апрелівський завод грампластинок увічнював голоси вождів, відомих діячів і великих артистів Радянського Союзу. Тоді ж там виготовлювали пластинки з промовами Леніна, Сталіна, Калініна, а нині – макарони, шкарпетки та печиво «Мелодія» (сьогодні одна назва залишилася від колись грандіозного концерну, нема вже ні «Мелодії», ні заводу. Правда, зберігся заводський музей).