Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Ждет их океан в свои объятья,

Волны их приветствуют, звеня.

Страшны их бессильные проклятья

Солнцу наступающего дня…

Буцімто, даючи згоду свою монаршу на повернення артиста-емігранта, Сталін сказав Молотову, клевретові своєму, який прийшов до нього за порадою: «Пусть допоет».

Ще розповідають (а можливо, це передання часів комуністичної деспотії?)… Нібито у 1946 році, коли готувалася розгромна постанова по журналах «Звезда» и «Ленинград», у ній, крім двох «питомих українців» Зощенка й Ахматової, був і третій – Вертинський. Але Сталін – знову ж таки, «нібито» – власноручно викреслив його прізвище, сказавши при цьому: «Пусть он умрет своей смертью!»

Захистив тоді Йосиф Сталін Олександра Вертинського у справі Зощенка й Ахматової – до речі, він же й дав команду розпочати цькування популярних письменників, – чи це всього лише одна з байок про «мудрого і справедливого» вождя – точно невідомо. Байка така, повторюємо, була.

А ось Вертинський тоді – на честь його буде сказано, – повівся вельми мужньо. Щоб не сказати – відчайдушно, ризикуючи усім, що тоді мав. І навіть волею.

У серпні 1943 року журнал «Октябрь» розпочав публікацію повісті М. Зощенка «Перед восходом солнца».

І публікація відразу ж – після першої подачі, – була дзвінком згори припинена. У постановах, що потім з’явилися, ЦК ВКІІ(б) «О повышенной ответственности секретарей литературно-художественных журналов» та «О контроле над литературно-художественными журналами» (навіть не соромилися вживати слово «контроль»), повість «Перед восходом солнца» була названа «политически вредным и антихудожественным произведением».

До цькування неугодного письменника відразу приєдналася Спілка письменників СРСР. Фадєєв, Маршак, Шкловський оцінили повість в дусі партійних постанов, як твір «антихудожественный, чуждый интересам народа».

Михайло Зощенко був підданий партійному остракізмові (пізніше до нього за компанію приєднають і Анну Ахматову) – у ті часи драконівські це було дуже і дуже серйозно. Письменник міг опинитися «в местах не столь отдаленных».

І все-таки кілька чоловік – їх було всього лише троє хоробрих, – виступило на його захист: Д. Шостакович, А. Марієнгоф і… Третім на захист несправедливо звинуваченого письменника виступив Олександр Вертинський. Для вчорашнього емігранта, якому тільки-но милостиво дозволили повернутися у СРСР (та ще з деякими гріхами за душею – хоча б пісня на захист юнкерів, ворогів радвлади) це був не просто мужній крок, але й вельми небезпечний, що міг йому дорого коштувати.

Проте Вертинський виступив. За принципом чесних людей: не можу мовчати.

Виступив – та ще в ті лихі часи беззаконня, коли чи не щомісяця письменники потрапляли в підвали Луб’янки, – виступив проти постанови самого ЦК ВКП(б)!

Справді, у ті часи сталінського беззаконня й жахливого терору, коли знищували навіть безневинних людей, це було рівнозначно самовбивству!

Але йому ще й повезло – його не зачепили.

Навіть зробили вигляд, що не чули його виступу.

Але виступ Вертинському не забули.

Чи не тому про його виступи – а він не раз, а двічі об’їздив з концертами всю країну, – не було в пресі жодної рецензії.