Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Та Одеса, про яку так зворушливо і безшабашно-весело – як і належить бути істинному одеситу – співатиме істинний одесит Льонька Утьосов:

Ах, Одесса моя ненаглядная,

Без тебя бы не смог, вероятно, я

Ни душой молодеть, ни шутить,

Ни шутить, ни песни петь…

Зі спогадів сестри Холодної Софії Левченко

– Переїзд в Одесу? Це була кіноекспедиція фірми. Віра взяла з собою мене й одну зі своїх дочок – Женю, а сестра Надя і друга дочка Віри, Нонна, залишилися в Москві з Володимиром Григоровичем. Сполучення з Москвою було нерегулярним – від оказії до оказії. Тут, в Одесі, я вже почала виступати в балеті Оперного театру – мені було тринадцять років. Віра завжди опікувалася мною і фактично була мені матір’ю. Коли Одесу зайняли французькі війська, Віра почала отримувати одну за одною пропозиції від іноземних фірм. Ії запрошували за кордон. У свою чергу Дмитро Іванович Харитонов запропонував їй стати компаньйоном його «справи» за рубежем. Фірми обіцяли їй величезні гонорари, але Віра рішуче їх відхиляла. Виїжджали багато акторів, спокушаючись і грошима, і перспективною роботою. В Одесі ставало все трудніше знімати картини – не було плівки, хімікатів. Віра опублікувала заяву в пресі, у якій публічно заявила, що ні за що не залишить свою батьківщину у тяжкий для неї час, і закликала інших артистів наслідувати її рішення. Відгуки були різні, хто залишився, хто – як Мозжухін, – емігрував…

…Віра Василівна виїхала до Одеси – на натурні зйомки фільмів «Княгиня Тараканова» та «Циганка Аза».

Звичайна поїздка на звичайні натурні зйомки. До всього ж первістка часто хворіла, тож Віра Василівна з охотою прийняла пропозицію щодо зйомок в Одесі, сподіваючись, що сонце та морські купання підуть тільки на користь дочці.

В Одесу знімальна група на чолі з режисером Петром Чардиніним приїхала, щоб у мальовничих місцях – біля моря, у скелях та на руїнах старого замку, – закінчити зйомки «Княжны Таракановой». Спершу планувалося знімати в Одесі десь з місяць, поки стояла сонячна погода. Оскільки відрядження мало бути недовгим, Віра Василівна залишила в Москві чоловіка з молодшою дочкою Нонною – про те, що знімальній групі доведеться на цілих півроку – через інтервенцію – затриматися в Одесі, – тоді й гадки не було.

Коли Віру Василівну дорогою у поїзді «Москва – Одеса» друзі і колеги з групи Харитонова, які їхали на південь, на зйомки, питали, чому вона не взяла з собою чоловіка, який залишився сам-один у Москві, адже Володимиру Григоровичу після фронтового поранення море тільки на користь пішло б, актриса відповідала дещо невиразно й наче при цьому губилась: у Володі термінові справи в Москві, пов’язані з військовим міністерством, а тільки він, мовляв, упорається з ними, так відразу ж і приїде до неї в Одесу і вже тоді надолужить своє…

Логічно воно так і мало бути. Море, теплий південь – та й з харчами у ті тривожні й неспокійні дні в Одесі було не те, що тоді в Москві, заполоненій біженцями, військами і пораненими, не кажучи вже про клімат – позитивно подіють на чоловіка та на його підірване здоров’я, але…

Віра Василівна трохи тоді кривила душею, тому й опускала очі, коли заходила згадка про чоловіка. Не в тім річ, що буцімто справи обсіли Володимира Григоровича. Ніяких нагальних справ, крім одужання після фронтового поранення, у чоловіка не було. А був у них перед від’їздом скандал, правда, поки що легкий, суто сімейний. Хоча вже й хронічний, адже за останні роки, починаючи з 1915-го, спалахував не раз і колишньої злагоди й миру між ними вже ніби не було. Принаймні злагода їхня дала тріщину, що поступово, але неухильно розширювалася, і Віра вже й не знала, як їй дати раду. Хоча давно відомо: те, що тріснуло чи розірвалося навпіл, уже не залагодиш і порвану нитку як не зав’язуй, а вузлик на згадку залишиться…

Коли Джон Фіцджеральд Кеннеді, президент США, 1961 року прилетів у Париж з офіційним візитом – державний рівень! – з дружиною Жаклін, і зійшов з трапу літака, галантні паризькі газетярі, вражені красою і стильністю першої леді Америки, оточили її, залишивши без уваги президента, який скромно якось притулився збоку.

А коли інтерв’юери нарешті звернули й на нього увагу, сказав:

– Панове, мені немає потреби відрекомендовуватись. Я – чоловік цієї жінки…

І річ не в тім, що Джон Кеннеді не був «ніхто», він все ж таки був широко знаний світові, як президент могутньої держави, а в тому – і це головне, – він мав те, чого не всі чоловіки мають: почуття гумору. Рятівне на всі випадки життя.

Не мав його Володимир Холодний – почуття гумору, рідкісне, бо рятівне у всіх випадках життя.

З усіх почуттів людини – шосте (людина добре орієнтується в обставинах, інтуїтивно приймаючи правильні рішення), естетичне (емоційна реакція на естетичні цінності), національне (вияви поваги до свого народу, до його культури і надбань, своєрідності і неповторності), патріотичне (любов до батьківщини, готовність їй служити, взяти відповідальність за її долю), відповідальності (усвідомлення свого обов’язку і готовність йому служити), міри і, зрештою, почуття гумору – здатність бачити за будь-яких обставин щось смішне і вміти його передавати. Це теж головне почуття, що допомагає триматися на поверхні. Його якраз і не було в Холодного, і це, врешті-решт, приведе його до краху. Почуття гумору рятувало президента США у багатьох випадках. У тім числі й допомогло йому триматися з гідністю в аеропорту Парижа, коли газетярі не до нього кинулись, а до його красуні-дружини…

У Володимира Холодного, юриста за фахом, прапорщика Першої світової, дружина теж була красунею, але на його лихо – так він вважатиме, не зізнаючись про те навіть самому собі, – ще й знаменитою – чи не найзнаменитішою! – на всю Росію. Вона не просто мала колосальний успіх і славу, а й стала на той час поп-ідолом любителів кінематографа, суперзіркою театру тіней…