Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

– Вінчані, отче, вінчані. Тричі навколо аналоя нас обводили.

– Вас навколо аналоя обводили, надівали вам вінці та вінчальні обручки, з’єднували ваші душі й тіла ім’ям Бога. А те, що Бог з’єднав, людині не дано роз’єднувати.

– Так вона ж кіно більше любить, ніж мене.

– Хто кого більше любить… Не спіши, сину мій, не спіши. А може, любов до кіно в неї від Бога? – пильно-зірко в очі дивився Володимиру, наче в душу йому зазирав. – Ти думав про це, сину мій? Кожна любов у світі людей – від Нього, від Господа. Господь і послав їй любов до кіно, і стала вона артисткою. Все у волі Божій. Маєш цьому радуватись, а не печалитись. Бо всяка любов у світі від Нього, Отця Нашого. А що ним, Отцем Нашим, освячене, те нам не дано розривати… Відцураєшся од Божої любові, знехтуєш нею вільно чи невільно – в дияволові сіті попадеш. То він тебе до розлучення підштовхує, усяке тобі негарне та непотрібне нашіптує. Жени його геть, диявола! З Богом твоя дорога. І сімейна теж. Нема перелюбства – нема й розлучення. Як кажуть: бачили очі, що купували, тепер їжте!.. А усілякі сумніви – од лукавого. Від того, що нетвердий ти у вірі. Живи з дружиною і радуйся її успіхам. І сам во славу Господа трудись. Воздасться тобі. А успіхи твоєї жони – то успіхи від Господа дані. І тобі від Господа дано – випробування. А Господь випробування посилає такі, що людина їх може витримати. Витримаєш і ти – ходи здоровий, сину мій! І затям: заздрість – це гріх!

На якийсь час він ніби змирився і слова отця Агафона сприйняв за правоту. Може, й справді кінематограф посланий їй Господом, і з цим треба змиритися і сприймати як даність, що йому непідвладна. У день того свого просвітлення й умиротворення навіть у пориві ніжності, що раптом проснулась у ньому, сходив на телеграф і відіслав телеграму дружині:

«Одеса Вірі Холодній (вона така знаменита, що її знайдуть в тій Одесі й без конкретної адреси) люблю чекаю твій Володька який Холодний а насправді сповнений теплої любові і відчуття що ти є у світі, бо ти навіки моя».

Телеграфіст, який приймав телеграму, аж розчулився.

– Якби всі, – вигукнув, – так любили своїх дружин, як ви, у нас було б зовсім інше життя!

Він виявився напрочуд балакучим.

– Сьогодні ж ваша дружина, а наша незрівнянна Віра Холодна (і цей захоплений його дружиною!) отримає слова вашої любові, пане Холодний!

І протягнув мрійливо:

– Що то значить телеграф! Та ще сьогодні. Раз! – і ваші слова з Москви випурхнули, і вже в Одесі… Раніше, пане Холодний, телеграф був такий, що його й телеграфом не можна було назвати – у тому розумінні, у якому він нині існує. Який раніше був телеграфний зв’язок? У давнину він був неелектричним: повідомлення передавали звуковими сигналами. Наприклад, дзвонами, барабанами. Або оптичним способом – вогнища, смолоскипи… Уявляєте, як би ми барабанили чи які вогнища розпалювали, аби передати з Москви до Одеси ваші слова любові до нашої незрівнянної Віри Холодної!

Володимир Григорович не дослухавши вийшов, а телеграфіст, захопившись своїм красномовством, все бубонів і бубонів, невідомо до кого – як «незрівнянна Віра Холодна буде захоплена телеграмою свого чоловіка…»

Повертаючись додому, Володимир Григорович вже й пожалкував, що поквапився і зопалу надіслав телеграму дружині, яка вибрала не його, а кінематограф. І все повернулося в його душі на круги своя…

«Вона там… в Одесі… купається в славі, за нею в’ються рої молодих жевжиків, всі співають їй осанну, вона зриває квіти задоволення, а я тут… У Москві, самотній і нікому не потрібний… Всього лише «чоловік Віри Холодної». Дожився! Чи й варто було для цього на світ білий народжуватися – щоби стати всього лише чоловіком, бодай і «самої Віри Холодної»!

Зранку й до вечора сидітиме в кімнаті часом розкуйовджений, неголений. Скнітиме. Нудьга й безділля його немилосердно їстимуть. Не знатиме, до чого докласти рук. Матиме таке відчуття, що десь на велелюддях загубив себе і ніяк не може знайти. Самого себе. І до чогось корисного себе приткнути. Дружина в тій Одесі вже зранку, напевне ж, захоплена і збуджена, переповнена планами й задумками, мчить у кіноательє, що його він уже почав тихо ненавидіти… Тішиться своїм успіхом в оточенні роїв поклонників, купається в морі і в славі. А він не знав, чим себе зайняти.

Читання дешевих романів про трагічну любов, змію-розлуку, спокусників і зрадників швидко йому набридне. Поезія, великим знавцем і поціновувачем якої він ще не так давно був – наче залишить його на роздоріжжі. Він втратить до неї інтерес – чого б це? Від чого? – і душевну потребу, та ще після фронтів Першої світової, де він такого надивиться-набачиться і таке переживе!.. І на велелюдді московському він після фронтів опиниться, як на необжитому острові, з якого не бачитиме виходу…

«Всюди таке малолюддя, – скаржитиметься невідомо кому, – куди не поткнись – люди, а людей насправді й немає… Все тіні, примари, привиди… Театр тіней, як називають те німе кіно, у якому – диво з див! – знайшла себе Віра».

Іноді його ще рятуватимуть веселі журнальчики, що їх він скуповуватиме для розваги й приємного «времяпровождения» чи не десятками: «Бегемот», «Бузотер», «Чудак», «Смехач»… І ще бозна-які – їх тоді виходило!

Іноді гумор тих журнальчиків його забавляв, і він навіть посміхався. Особливо коли надибував оповіданнячка якогось Михайла Зощенка.