Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

– Ваша, так би мовити, дитина, Віро Василівно!

Лялька Вipyci сподобалась, вона називає її Найдою і навіть вважає – жартома, звичайно, – своєю третьою дитиною.

Гірше, що вийти з будинку, – а їй треба щодня бути в кіноательє, – вона не завжди може – перед вікнами часто товпляться її шанувальники, які чекають годинами, аби подивитися на свого кумира, коли він вийде з будинку. А тому Віра здебільшого користується чорним ходом – через внутрішній двір, там за сарайчиком двірника є потаємна хвіртка, що веде на іншу вулицю, де її чекає найнятий візник…

Іноді вона з сестрою Сонею ходить у кінотеатр. Аби, як вона каже, «збоку» подивитися черговий свій фільм і спостерігати за реакцією глядачів. Але щоб її не впізнали і не зчинили в кінотеатрі фурор, гримується під бабусю, бере ціпочок, а Соня виконує роль онуки і веде її «у кіно». Для мене це невесела розвага. Соня кожного разу тремтить: а раптом глядачі впізнають у тій «бабусі» «саму Віру Холодну» – чи й вирвешся потім од них!..

Про те, щоб мені пройтися з Вірою під ручкою вулицею, не кажучи вже про кінотеатр чи театр, – не може бути й мови! Тому ми з обережності майже нікуди не ходимо. Можна, правда, ходити на різні артистичні зібрання чи в кафе, де кучкуються артисти, поети, музики, але… Не дуже мені хочеться бути там у ролі «чоловіка самої Віри Холодної», а самостійного значення я вже, виходить, і не маю. Тому сиджу вдома, а Віра то на знімальних майданчиках, то на зібраннях… А я вдома з Найдою – іноді з нею навіть балакаю, жаль, що вона мовчить… Житуха, одне слово! Не знаю, чи довго витримаю такий статус – «чоловіка самої Віри Холодної». А моя мрія мати просто дружину, а не чиюсь королеву, все ще залишається нездійсненною мрією…»

…Поцілувавши на ходу чоловіка, Віра бігла на студію – зніматися. Наперекір усьому: сімейним негараздам, наперекір усім подіям – політичним, революційним і ще бозна-яким. І знімалась у фільмах, що їх за традицією називали «салонними» – про красиве неземне кохання, що спалахувало, звичайно ж, у красивій обстановці, тоді ж як на вулицях реального життя творилося щось несусвітнє і далеке-далеке від красивого кохання, як і взагалі від «салонних» фільмів. Якраз 1917 року вийшов найвідоміший фільм з її участю – «Молчи, грусть, молчи…»

Це була історія про циркачку, яку спокушає багатій. У фільмі знялися, крім Холодної, всі зірки того часу і зокрема Осип Рунич, Вітольд Полонський, Костянтин Хохлов… Фільм користувався шаленою популярністю у глядачів – і це на тлі революції, голоду, на тлі мітингів, співів, що, мовляв, «отречемся от старого мира» тощо. «Жорстокий романс» йшов у красивих декораціях, що аж ніяк не відповідали тодішній дійсності, але рятували від сірих буднів і усіляких негараздів та жахливого безладу, що полонив тоді імперію, і з якого, здавалося, вже не було виходу.

У нової влади руки ще не доходили до якогось там кінематографа – всьому свій час, – тож на екрані, як і раніше, вирували салонні пристрасті якихось ледь чи не опереткових графів, баронів, багатих підстарків, які з останніх сил молодилися, спокусниць, невірних дружин, лялькових коханців… Та й вочевидь, тоді комісари ще не уявляли, як можна використати на благо нової влади синематограф – у нових політичних обставинах (відбувалося лише документальне фіксування на плівку етапів становлення Радвлади).

Як іронізуватиме пізніше преса, світла думка про те, що «із усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», ще не визріла в голові вождя світового пролетаріату, самі комісари, які виросли на дореволюційних фільмах, що їх обожнювали в глибинах своїх загартованих у класовій боротьбі душ так же пристрасно, як і інша несвідома публіка, просто ще не зважувалися підняти руку на «Великого німого». Минув якийсь час, перш ніж з’явилася, хай і не зовсім рішуча, вказівка побільше знімати російську класику.

Хоч іноді, а Віра Холодна в перерві між зйомками таки звертала увагу на те, що відбувалося навколо. А відбувалося щось несусвітнє, незбагненне. Актори, художники, поети, кінопромисловці були зайняті тим, що правдами й неправдами намагалися втекти за кордон. Сам Тіман (той самий, на якому трималося ательє «Тіман і Рейнгардт») напосідав на Віру Василівну: переходь до мене в ательє, і ми негайно виїдемо з Росії, від усього цього жаху і безладу! Лякав Віру, що нова влада швидко отямиться і націоналізує кінофабрики, як і всі інші промислові підприємства, і тоді… Тоді знімати в кращому разі доведеться історію любові комісара і комісарші! Хоча… йдеться до того, що навіть саме слово «любов» буде заборонено – як класово чуже!

А втім, хто тільки тоді не пропонував Вірі Василівні залишити Росію. Особливо наполягав Дмитро Харитонов. З-за кордону чи не щомісяця приходили запрошення, а в них – небувалі суми гонорарів, контракти на десятиліття. Віра Василівна відмовлялася. Спершу тому, що сподівалася на краще. Потім якось змирилась з бідами – це все ж таки батьківщина. І вона мусить бути з нею – у найтяжчі дні. Коли ж вона опиниться в Одесі, то змушена буде декларувати про свою ледь чи не любов до радянської влади. А все тому, що в Москві залишаться її рідні, чоловік, прийомна дочка Нонна і молодша сестра Надя. На випадок чого вони можуть стати заручниками, і Віра Василівна і тоді й пізніше обдумувала кожне слово, перш ніж зробити яку заяву.

А нова влада ставала все крутішою до кінематографа. Московський кінокомітет не схвалив картину «Молчи, грусть, молчи…», визнавши її «верхом пошлости и мещанства». Але фільм день відо дня ставав все популярнішим і популярнішим, у кінотеатрах вишиковувалися довжелезні черги, квитки розхоплювали за лічені години, і їх все одно не вистачало всім бажаючим.

Про фільм вже знали й за рубежем, тож Вірі Холодній знову надходили пропозиції знятися в Голлівуді, Берліні, але вона, як і перше, рішуче відмовлялася.

Того року вона отримувала багато пропозицій від іноземних фірм. Її запрошували зніматися в різних країнах Європи і навіть Азії. Дмитрій Харитонов запропонував їй стати компаньйоном його кінофірми у Франції. Коли пропозиції їй почали набридати і навіть дратувати, опублікувала в пресі заяву про те, що вона не залишить Росію у такий тяжкий час, тож закликала всіх інших акторів брати з неї приклад. (Багато хто й справді взяв з неї приклад, відмовившись від вигідних зарубіжних контрактів.)

«Якщо нам пропонують великі гроші закордонні фірми, – писала Віра Василівна у своїй заяві, – то значить, нас цінують високо. Але тепер розлучитися з Росією, хай і вимученою та засмиканою і пораненою, – боляче і злочинно, і я цього не зроблю».

Більше того, актриса в травні 1918 року підтримає рішення Мосради про введення робітничого контролю на кінопідприємствах, що було зустрінуто вороже не лише кіногосподарями, але й майже усіма творчими працівниками кіно. «Я проти контролю в кінематографі нічого не маю, – заявила Холодна кореспонденту «Киногазеты», – оскільки він у руках людей знаючих, які люблять і бережуть справжні інтереси художньої кінематографії… Майбутнє екрана велике і необмежене. І я щаслива, якщо хоч трохи можу взяти участь у цій великій справі творчого розвитку кінематографії…»

Страшні післяреволюційні голодні зими у розореній і спустошеній більшовицькій Москві, де були раніше зосереджені фабрики, ательє і артистичні сили, змусили підприємців терміново евакуюватися на білий південь країни й облаштуватися в Одесі і Ялті. Там і були зняті останні картини приватних фірм. Громадянська війна вирувала. З одеського порту, від фатального ялтинського молу випадкові кораблі спішно вивозили коштовний вантаж – копії фільмів, відзняту плівку і діячів російського кіно. На грецькому вантажному судні «Пантера» штормової лютневоїю ночі 1920-го останніми виїздили артисти, режисери, службовці знаменитого і процвітаючого кінопідприємства Росії – «Товариства І. Єрмольєва» і серед них «король екрана» Іван Мозжухін, зірки Наталія Лисенко і Наталія Кованько, талановиті актори Микола Колін і Микола Римський, режисери Яків Протазанов і В’ячеслав Туржанський. По-різному складуться їхні біографії.

«Ялтинський Голлівуд» – ці слова були вперше виголошені Ханжонковим, автором проекту, який буде обговорюватися у 1930-х роках радянською кіновладою, але ніколи не реалізується. Зачарований південним берегом Криму, «цим унікальним знімальним майданчиком», де краса природи сполучається з максимальною кількістю сонячних днів на рік, Ханжонков, який завжди любив збирати навколо себе таланти і був позбавлений будь-якої заздрості, ще до революції вирішив перетягнути сюди з півночі й інших підприємців, включно з головним своїм конкурентом-переможцем Йосифом Єрмольєвим. Викупив коло моря розкішну ділянку землі, де швидко спорудив ательє. Близько ста картин було знято спільними трудами фірм «Ялтинський Голлівуд» до завершення націоналізації, яка довго і повільно тяглася в Криму з 1918 року.

Тим часом у Москві справами кінофабрики на Житній заправляла відважна Антоніна Ханжонкова. Марка трималася. Працював літературний відділ, виходив «журнал мистецтв» під назвою «Пегас», де кіно вперше увели до панорами благородних мистецтв нарівні з театром і живописом, а з номера в номер публікувалися сценарії. Тривали, правда, перериваючись з-за відсутності струму, сеанси у всіх 50 міських кінотеатрах. Нагадаємо, що саме в «Арсі» на Тверській 14 травня 1918 року відбулася прем’єра «Отця Сергія» Протазанова з Мозжухіним у головній ролі.

І фільми знімались! У московському відділенні «А. Ханжонков и K°», і в московському стаціонарі «И. Ермольев», у молодому Торговому домі «Русь», відкритому костромським купцем М. Трофимовим, і в ательє «Нептун», у дрібних фірмах-одноденках, які спішно втікали з Москви, що мертвіла, в Харків, Ростов, у ту ж Ялту, в Одесу. Все ще продовжував зніматися документальний журнал «Кинонеделя»…