Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

– Диви… Віра Холодна! Справжня, щонайсправжнісінька!!!

Дехто намагався помацати Віру, аби переконатися, що то їм не сниться, що перед ними й справді реальна у плоті кінозірка «Великого німого»…

Я прохав, благав – наївний! – не мацати її очима й руками, а розійтися і не заважати нам відпочивати на природі, кричав, втрачаючи терпіння:

– Ну, Віра! Ну, Холодна! А вам що до цього? Яке вам діло до моєї жони? Не заважайте, ми з дітьми приїхали…

Але мене ніхто не слухав, людей все більшало й більшало і невдовзі ми опинилися у щільному кільці шанувальників Віри, що дихали нам у лице і вже не давали можливості й кроку зробити… А понад берегом Яузи тільки й чулося: Холодна! Віра Холодна!!!

І всі намагалися протовпитися вперед, аби подивитися – а то й помацати «справжню Віру Холодну»…

Хтось уже встиг стягнути з Віри капелюх, хтось окуляри, хтось із шиї шарфик – на сувеніри. Віра отетеріла, ошелешена, злякана й заплакана, вертілася в тому юрмищі і прохала розійтися…

Я теж прохав…

Дочки вже плакали й кричали:

– Дяді, тьоті!.. Не чіпайте нашу мамусю, вона у нас одна…

Слава Богу, до нас пробився візник і безцеремонно – здоровий мужик! – розштовхав Віриних шанувальників та визволив нас із людського тлуму. Виявляється, він перед цим вже встиг запрягти коней… Я не пам’ятаю, як ми опинилися в шарабані, як коні рвонули з місця, ледь чи не давлячи зівак… Втікаючи, ми залишили на березі і мангал, і нерозпалене багаття, і замариноване м’ясо, з якого мали вийти шашлики, і пиво, і солодкий шербет для дітей… Все, все, що привезли і встигли вивантажити із шарабана. Раді, що вирвалися, ми втікали від Яузи, і Віра тряслась в якійсь істериці і все благала візника: швидше, швидше, швидше!..

Візник немилосердно стьобав-цвьохкав коней, ми втікали, як наче за нами гналася орда людоїдів…

Все, друже мій, все! Не буду більше писати, як ми «відпочили» на березі Яузи… Не кажучи вже про те, що нам з Вірою так і не вдалося відверто погомоніти…

Нам тоді вдалося, слава Богу, втекти від тих шанувальників, бо інакше вони Віру роздягли би догола – одяг би забрали на сувеніри. Отже, друже мій, якщо ти не женився ще, то й не женися! Парубкуй! А якщо вже й заманеться тобі женитися, то як вогню уникай актрис. Та ще й популярних, Боже тебе од них бережи!

…А я, друже мій, знову самотній. Віра на своїх клятих зйомках, а я сам-один у квартирі – Господи, за віщо мені така кара? Чим я Господа прогнівив? Твій нещасний друг Володимир Холодний, чоловік «самої Віри Холодної».

А як тобі подобається, друже мій, хоча б така історійка, що була б кумедною, коли б не була для нас з Вірою такою невеселою. Щодня біля нашого будинку почав з’являтися молодий чоловік – пристойно, між іншим, зодягнений, – з коляскою. У ній – дитинка, в пелюшки замотана, тільки личко й видно. Спить те маля. Молодик той сюди-туди перед нашим будинком фланірує – ну геть зразковий молодий батько! Колясочку злегка трясе-гойдає – а-а-а… Дитя заколисує. Воно б і нічого, хай би собі гуляв чоловік із дитиною, так він… Не повіриш, кожному стрічному – незалежно від того, питає той його чи ні, – розповідає, що він… Хто? Зроду не повіриш – у моїй ролі виступає! Заявляє, що він – чоловік «самої Віри Холодної». Ні більше ні менше! А в колясочці – їхнє спільне дитинчатко. І розказує – ледь чи не зі сльозами в таких добрих і безневинних очах… Віра, мовляв, покинула його з дитиною, ба, навіть вигнала їх втришия! А сама, звісно, до іншого, спідницею майнула, сяка-розтака! Тож він, покинутий і вигнаний бідолаха, сам виховує дитинку…

Ми вже до городового зверталися, до пристава. Кілька разів його забирали в участок – дитина в колясці виявилася… лялькою, замотаною в пелюшки. Гарна лялька така, з пухкеньким личком, рожевими губками і небесно-блакитними оченятами. Але… «Він тихо схиблений, – сказав нам пристав, – і ми нічого з ним не можемо зробити, адже порядку він той, “не нарушає”…» Один із поклонників Віри надивився фільмів з її участю, закохався в неї, як усі закохуються в мою дружину, а тоді й уявив себе її чоловіком, якого вона – така-сяка – вигнала на вулицю…

Як тобі це, друже мій? Га? Довго ми не могли позбутися того схибленого з коляскою і лялькою в ній. На щастя, нам у цьому допомогли інші поклонники Віри – вони юрбами ходили за тим «чоловіком самої Віри Холодної», якого буцімто королева екрана вигнала з квартири, а це вже, сам знаєш, непорядок. З точки зору нашої доблесної поліції – недозволене «скопление» граждан… З’явився городовий і грізно застеріг тих поклонників Віри Холодної:

– В количестве больше одного человека не собираться!..

Оскільки ж «в общественном месте», себто біля нашого будинку, Віриних поклонників «скапливалось в количестве большем, чем один человек», поліція нарешті забрала того схибленого з коляскою. Де його поділи – не знаю. Ляльку, що була в колясці, городовий, поправивши шашку, та підкрутивши свої вусища, підніс моїй дружині.