І вдруге повторив свій ультиматум:
– Або я, або той… кінематограф!
Дружина зітхнула, нічого не сказала і… І поїхала – от уперта! – до Одеси. Без нього. А він залишився сам у Москві, в спорожнілій квартирі – такій тихій, що аж у вухах дзвеніло від тієї тиші!
Перші дні, як вона поїхала, він не знаходив собі місця, а в його єство наче хто постійно забивав цвяхи: вона вибрала не його, а кінематограф! У нього вже немає дружини! Її у нього відібрав той кінематограф, то який смисл йому далі жити з дружиною, яка ніби його – в церкві вінчані! – а насправді належить кінематографу?! (Про те, що насправді він ще й ревнував її до її ж успіху, він не думав.)
Для чого далі жити – не знав. Та й чи варто, коли в самотині. А світ для самотнього, неприкаяного і нікому не потрібного, з алтин завбільшки.
Жаль було себе, неймовірно жаль. Неприкаяного, кинутого коханою дружиною, яка віддала перевагу кіно…
А, може, підступна думка: а раптом когось там у кіно, в синема назнала? Режисера, артиста, такого самого, як і сама, в кіно залюбленого – нащо тепер він їй?
І так було жаль себе, нещасного, нікому, навіть рідній жінці, не потрібного, самотнього!.. Така безвихідь, що терпіти її далі було несила. І Володимир якось пішов до отця Агафона в храм Николи на Горі – за порадою, як йому далі жити-бути?
Отець Агафон такий був древній та ветхий, що здавався вже не від світу цього. Сидів, склавши жовті сухі руки з синіми жилками на ціпок, поклавши на них гостре підборіддячко і слухав його не блимаючи…
Очі в отця добрі, ясним світлом зорили з-під кущуватих брів і наче проникали в саму душу Холодного.
І сам він був білий, як маківка на плесі…
– Бачу, тягар у тебе на душі і в мислях неспокій. Здається мені, з дружиною в тебе, сину мій, не все гаразд. От і терзаєшся… Мислі усякі негарні лізуть у голову твою, в душу твою і в серце зміями заповзають – жени їх пріч, чоловіче добрий! З Богом треба жити, а не з нечистю, що посилає розпуку на нас…
– Дружина моя кохана більше не любить мене, отче, – як застогнав Володимир.
– А ти поверни любов її. Маєш це зробити, маєш.
– Що вмерло, отче, того не оживити. Розлучитися я хочу з нею.
– Сину мій! Церква схвалює розлучення лише в одному випадку – якщо хто з подружжя викритий буде на перелюбстві. У вас сіє було?
– Ні, ні, отче. Перелюбства у нас, слава Богу, не було і немає.
– А немає перелюбства – то й причин для розлучення немає. Мусите жити. У злагоді і любові одне до одного.[11]
– Але дружина мене кинула. Тільки й того, що живемо під одним дахом. А любить вона не мене, а кіно. Синема у неї на мислі, «Великий німий» її полонив. На мене вже й уваги не звертає. Самотній я, покинутий. Тож і надумав з жоною розлучитися – з цим і до церкви прийшов. Чужими ми з нею стали, отче. Їй кіно дорожче за мене. Ним вона живе. Актриса вона в театрі тіней…
– Ви в церкві вінчані?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ваші пальці пахнуть ладаном…» автора Чемерес В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні“ на сторінці 12. Приємного читання.