Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Неймовірно дотепним був молодий сміхач.

Зощенко, Зощенко…

Димів сигаретою, пригадуючи…

Ніби йому було знайоме це «хохляцьке» прізвище. Зрештою, пригадав… Коли з початком війни він зголосився добровольцем «защищать Родину-мать», його направили на прискорені чотиримісячні курси молодших офіцерів, брак у яких відчувала російська армія. Він старанно вивчав артиклі, зубрив премудрості воєнної служби разом з таким же, як і сам, добровольцем Михайлом Зощенком.

Вони разом закінчили прискорені курси, і їм в один день надали звання прапорщиків. Тільки Зощенка направили в один з полків, здається, Кавказької гренадерської дивізії воювати з турками, а його послали на Захід, в діючу армію.

І ось прапорщик Зощенко вже письменник-гуморист. А він, Холодний, повернувшись з війни через тяжке поранення, так ніким і не став. Було обидно… І жаль. Себе. Він укотре заздрив дружині, що вона так швидко знайшла себе в цьому непривабливому житті, яке мовби й ні до чого. Тепер зайнята ділом зранку й до вечора. Тим ділом, що їй так припало до душі і зробило її королевою «Великого німого». Театру тіней! Невже вона гадає зробити кар’єру в якомусь там театрі тіней? Знайти себе серед німих тіней?… Дивно. Дуже дивно.

П’є пиво нахильці з пляшки й гортає вже набридлі йому журнали: «Бегемот», «Бузотер», «Чудак», «Смехач»…

Тоді він ще не знав, що його однокашник по військовій науці, прапорщик Зощенко, повернувшись з війни, здається, в чині штабс-капітана, ким тільки не працював «на гражданке», шукаючи себе: міліціонером, рахівником, чоботарем, інструктором по птахівництву, телефоністом, агентом карного розшуку, секретарем суду, діловодом… Шукав, доки й не знайшов себе і не став письменником-сатириком…

Володимир Холодний не шукав себе, не працював ніде й дня, як повернувся з фронту, а тільки помирав од неробства й нудьги. Та кляв життя, що воно одноманітне, прісне й нецікаве. Та заздрив дружині, яка так щасливо знайшла себе. А заодно й колишньому прапорщику, а потім штабс-капітанові Михайлові Зощенку – знайшов і цей себе! Письменником-сміхачем став… А він… Ніхто… З дипломом юриста. Жаль було себе. Немилосердно жаль себе і своєї неприкаяної долі-доленьки…

І найбільше його мучила (прямо пеком пекла) думка, що доки він тут, у Москві, потерпає, самотній, усіма покинутий і нікому не потрібний, вона там… В Одесі… розкошує, літаючи у піднебессі на крилах своєї слави.

То як йому… Як йому далі бути? І, головне, як далі жити?

Ця думка так його терзала і так ятрила йому душу, що він не втерпівши, за порадою-розрадою, за відповіддю, як йому далі жити, пішов до відомої тоді в Москві ворожки госпожі Сьомічкіної, яка за чималу платню приймала всіх бажаючих дізнатися наперед про долю свою. І, розповідали, неодмінно вгадувала – яка у кого попереду буде доля. Наче у книжку зазирала, сивіла, жінка-віщунка.

– Як мені далі жити? – запитав ворожку, коли нарешті надійшла його черга (добру годину висидів у її приймальні, доки не потрапив до затіненого і від того містично-таємничого кабінету ворожки).

Вислухавши його розпачливе запитання «Як мені далі жити?» (та й що його там слухати!), г-жа Сьомічкіна уважно подивилася на клієнта.

– Ти, пане хороший, питаєш, як тобі далі жити?

– Так, я питаю, як мені далі жити? – повторив він уже сміливіше, хоч острах – а раптом віщунка таке йому накаже, таке… – і холодив душу.

– Вічне запитання всіх сущих у цьому світі, – зітхнула ворожка. – А тобі… Тобі не треба турбуватися про те, як далі жити. Бо далі у тебе, голубчику, не буде життя.

– Зовсім чи… – він хапнув повітря, яке раптом чомусь почало зникати, а ворожка, сивіла московська, його тим часом добивала:

– Тебе чекає швидка кончина від твоєї жони.

Це був жах! І не тому, що його, виявляється, чекає швидкий кінець, а тому, що кінець його чекає від його ж любої жони…