Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Одеські газети й журнали тоді повідомляли: «Любопытное явление наблюдается на центральных улицах Одессы. За изящной молодой женщиной бегают подростки, озираются и оглядывают с ног до головы ее и взрослые… То идет «королева экрана» – Вера Холодная! Вера Холодная в ближайшем будущем выступит в театрах «Гротеск» и «Танго». По приезде в Одессу Харитонов в срочном порядке начал строительство киностудии на Французском бульваре. Чтобы не терять солнечных дней, съемки «натуры» проводились главным образом на берегу моря. Снимали фильм «Азра, или Дочь рыбака», экранизация пьесы Габриеле Д’Аннунцио «Дочь Иорио». Фильм о том, как рыбачка Азра пожертвовала своей жизнью ради спасения любимого ею Джидли».

У другій половині 1918 року Одеса була окупована інтернаціональною армією Антанти – там з’явилися французькі та англійські моряки воєнної ескадри, французькі, англійські і грецькі війська, які складали приблизно стотисячну армію.

Влада у місті так само мінялася часто – чи не щодня. Траплялися місяці, коли місто розбивали на зони. Вечорами різні начальники з’являлися в театрах і кіно і влаштовували облави, перевіряючи документи на предмет виявлення дезертирів.

Багатьох озброєні солдати під командою офіцерів виводили з театрів та кінотеатрів у темінь південної ночі під яскраві зорі (всі жахалися: чи не на розстріл їх бува повели? А потім і за рештою глядачів прийдуть…) Але ті, кого виводили, швидко поверталися на свої місця додивлятися виставу чи кіно, а між рядами нісся зраділий шепіт: «Відкупилися!»

Відкуплялися за будь-якої влади, що тимчасово отаборювалася в місті, адже будь-яка влада перш за все прагнула збагатитися і набити тугу мошну, пам’ятаючи, що сьогодні ти при владі й при зброї, а завтра хтозна-де ти будеш, тож хапай, поки ти сила, сьогодні все, що можеш, бо завтра може виявитися, що й пізно буде.

І – хапали…

Громадянська війна найбільше запам’яталася одеситам постійною зміною влади. Тільки з 1917 по 1920 рік влада в Одесі змінювалася 14 разів!

А коли «законна» влада міняється з калейдоскопічною швидкістю, то реальна влада завжди опиняється в руках криміналітету. Бандитизм тоді в Одесі процвітав чи не найпишнішим квітом.

У 1891 році у родині фургонщика Меєра-Вольфа Мордковича Вінницького, на Молдаванці, народився хлопчик, який отримав подвійне ім’я Мойше-Яків, тож його іноді називали Мойсеєм Яковичем. На шостому році хлопчик залишився без батька. Рано почав працювати, спершу учнем у матрацній майстерні і водночас відвідував єврейську школу. Пізніше поступив електриком на завод «Анатра». Під час єврейських погромів у жовтні 1905 року брав участь в єврейській самообороні і тоді ж навчився добре володіти зброєю. Згодом приєднався до загону анархістів-комуністів «Молода воля». Після вбивства поліцмейстера михайлівської дільниці засуджений до страти, що її невдовзі було замінено 12 роками каторги (1907). У тюрмі він познайомиться з Г. Котовським, який відіграє в його житті неабияку роль. У 1917 році Мойше-Яків вийде на волю по амністії Керенського, організує велику банду грабіжників і стане грозою Одеси. 12 грудня 1918 року, під час евакуації з Одеси австро-німецької армії, організував успішний наліт на Одеську в’язницю і звільнив багато ув’язнених. Пізніше, під час окупації Одеси інтервентами у 1919 році активно співробітничатиме з більшовицьким підпіллям (не без допомоги Григорія Котовського). Як свідчитиме Леонід Утьосов, який дружив з ним, Мойше-Яків старався уникати вбивства, протегував артистам. Пізніше він навіть організує з криміналітету та бойовиків-анархістів «54-й імені Леніна радянський революційний полк», але забажає самостійності, вийде з підкори і буде вбитий більшовиками під час арешту.

Ще за свого бандитського життя став відомий як Мишко Япончик. Перебрався – вже по своїй загибелі, – в статус літературного прообразу – Бені Кріка з «Одеських оповідань» Ісаака Бабеля, ще пізніше потрапив у «блатні» пісні «одеського» циклу 1981–1984 років Олександра Розенбаума.

Він і справді був фігурою неординарною і нерядовою. Недарма ж його весь кримінальний світ Одеси визнав своїм «королем». І для того, щоб захопити бандитський трон, Мишкові Япончику вистачило всього лише два роки. За даними кримінальної поліції, він очолив всіх молдаванських грабіжників та контрабандистів. А це не так і мало – кілька тисяч чоловік. Його правою рукою став одноокий Мейєр Герш, а заодно й консультантом з питань тактики об’єднання всіх злодійських груп в одну величезну банду.

Так Мишко Япончик став некоронованим королем бандитської Одеси, і його люди проникали всюди. Він вселяв жах у одеських торгівців худобою, лавочників, купців середньої руки, і ті безвідмовно й покірно платили Япончику щедру данину. Були люди Япончика і в поліції – йому не тільки повідомляли про «облаву», але й рекомендували, яким чинам і скільки «ложить за пазуху». Поліція була ним куплена. Такого в Російській імперії ще не траплялося. Вважається, що Япончику також належить першість у Росії по створенню злочинного синдикату, куди входили банди з інших губерній. Заодно Япончик налагодив надходження коштів до своєї скарбниці з інших регіонів країни. В його «організації» існував суворий поділ на злочинні професії. Були свої вивідники, наймані вбивці, баришники, аферисти тощо. І вся ця «робота» добре оплачувалася. Особливого розголосу набули шокуючі набіги Япончика на ресторани, театри і місця, де збиралася комерційна еліта. Доходило до того, що бути непограбованим Япончиком вважалося просто непристойним, а для комерсантів це означало ніби як зниження статусу.

Популярність Япончика в Одесі була така велика, що про нього ще за життя розповідали легенди. Це був кремезний франт з розкосими очима в яскраво-кремовому костюмі і жовтім солом’янім капелюсі-канотьє. З краваткою-метеликом «кіс-кіс» і букетиком конвалій в петлиці він фланірував по Дерибасівській у супроводі двох охоронців з числа відчайдухів-головорізів. Городові шанобливо йому кланялись. Перехожі поспішно давали йому дорогу. Щоденно Япончик відвідував кафе Фанконі, де мав свій персональний столик. Біржові гравці та маклери перетворили кафе в центрі міста на свої штаб-квартири, і там Япончик почувався, як рівний серед рівних, свій серед своїх. Тож був у курсі всіх оборудок, що там укладали. Але виявилося, що грошей та влади було замало, аби повністю підкорити місто. І тоді Мишко Япончик запроваджує т. з. «кодекс нальотчика», порушення якого каралося не лише відлученням «от дела», але й смертю, хоча «мокрі діла» Япончик не визнавав. Кажуть, при одному вигляді крові він бліднув і навіть міг втратити свідомість. За цим «кодексом» лікарі, адвокати, артисти отримували привілей спокійно жити й працювати. Пограбування їх чи й навіть зневага вважалися великим порушенням «закону» – Япончик жадав визнання інтелігенції. Тому його часто бачили в перших рядах оперного театру із вродливою дружиною, милою, інтелігентною дамою. На літературних і музичних вечорах він теж з’являвся і почувався там майже своїм. І все ж більша частина інтелігенції його сторонилася. Тоді він придумав цинічний хід і, як завжди, у своєму стилі. Кожного відомого музиканта чи артиста, який гастролював у місті, Япончик грабував, і нещасному доводилося – поліція відмовлялася навіть заводити справу, – звертатися до бандитського короля з проханням повернути речі. Япончик довго цокав язиком, зітхав, розводив руками, дивувався, «шо такого пограбувала якась там шпана». Хитав головою. Посилався на «кодекс». Але врешті-решт вибачався за низький рівень освіти своїх «мальчиків». Потім вів пограбованого гастролера до свого гардероба і пропонував взяти все, що той зможе нести. Речі потерпілого поверталися – під тост «за дружбу». В Одесі говорили, що навіть Шаляпін, людина взагалі вибаглива щодо дружби, потрапив в уміло розставлені Мишком сіті.

На Молдаванці, своїй вотчині, Япончик часто влаштовував гамірні бенкети – на столи виставлялася контрабандна екзотика, маслини, смажена і фарширована риба, апельсини, овочі і горілка – останню підносили відрами. Столи аж тріщали від дармового їдла. За це Молдаванка й прозвала Япончика «королем». Дружив Мишко і з героєм червоних, а тоді – відомим бессарабським розбійником. І коли бандит Котовський врешті-решт опинився в тюрмі, саме Япончик розробив план його звільнення і втілив його в життя. Майбутній комбриг уникнув тоді зашморгу. (За це він відплатить Япончику зрадою в найтяжчий для бандита час.)

Але найбільшу славу Япончик здобув за часів Громадянської війни, коли банда його росла чи не щодня. Під час бойових дій під орудою Япончика було (за різними даними) від двох до десяти тисяч озброєних до зубів головорізів. Вони добре знали місто і на всякий випадок на околицях його мали чимало «опорних пунктів». За будь-якої влади Япончик залишався могутнім і непереможним. Тільки з 1917 по 1918 рік в Одесі змінилося більше десятка влад, і кожна з них встановлювала свій порядок. Але Япончик виживав за будь-якої влади, був винахідливим і вертким, як в’юн, тож не раз рятував банду від повного розгрому. Він мав своїх людей в надрах будь-якої влади і тому завжди своєчасно виводив свій загін з-під удару. І будь-яка влада боролася з некоронованим королем криміналу. Але марно. Лише денікінський генерал Шиллінг, який командував одеським воєнним округом, мав успіх у боротьбі з триклятим Мишком. Він відрядив у кафе Фанконі кількох озброєних офіцерів контррозвідки. Вони сіли за сусіднім столиком, пили, розмовляли. Коли охоронці Япончика відволіклися, контррозвідники дістали револьвери з наміром арештувати бандитського главаря. Той швидко оцінив ситуацію: щоб не вистрелили в спину, він притулився до стіни і зробив спробу домовитись з офіцерами.

Почали збиратися гуляки, і це було на руку Япончику. Офіцери не зважилися затівати стрілянину в людному місці, вирішили відвести Мишка до будинку контррозвідки, аби там отримати подальші вказівки. А тим часом чутка про арешт Япончика швидко поширилась Одесою і досягла Молдаванки. Через тридцять хвилин до будинку контррозвідки збіглися озброєні грабіжники. Вони перегородили вулицю биндюгами та фаетонами. Кілька бандитів підійшли до переляканих вартових і ввічливо (одеська манера) попросили терміново видати їм живого і неушкодженого Япончика. Генерал спершу відмовлявся, але врешті-решт страх зробив своє. Мишко вийшов на поріг і ввічливо розкланявся з отетерілими вартовими…

Пізніше главар бандитської Одеси зробить спробу помиритися з білими і навіть пошле листа воєнному губернаторові Гришину-Алмазову, але той, ясна річ, не принизиться до відповіді. Тоді Мишко оголосить війну «білопогонникам» і час од часу влаштовуватиме вуличну стрілянину. Денікінці – як і інші представники влади, – були глибоко обурені нахабністю якогось там Мишка з Молдаванки. Газети ганьбили Япончика, чи не в кожній вітрині магазинів, кафе, у всіх поліцейських відділках, ресторанах, казино і готелях висіли мальовничі фотографії короля Молдаванки у профіль і анфас, що тільки збільшувало популярність Япончика серед обивателів. Арештувати його так ніхто й не наважився.

Про ту Одесу через десятиліття популярний і вельми колоритний артист Михайло Водяний (Водяной) співатиме на сцені Одеського театру музичної комедії, де він блискуче грав і Яшку Буксира («Біла акація»), і Мишка Япончика («На світанку») і особливо знаменитого Попандопуло із «Весілля в Малинівці»:

Я одессит, я из Одессы,

Здрасьте!