Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

– Але, – додавала з незмінною, трохи засмученою усмішкою в сірих очах, – і тебе теж. І ти, і кіно. Кіно і ти. Когось одного з вас я вибрати не можу і комусь лише одному віддати перевагу теж. Тільки ви обоє.

Більше вони до цієї теми не будуть повертатися, але лише на кілька найближчих років…

Удвох їм уже не випадало бути. Вечорами до Віри приходили колеги, розмови затягувалися до півночі. Він на тих посиденьках не з’являвся – відчував себе зайвим. Та й не цікавили його їхні професійні розмови про зйомки, метражі, мізансцени… Сидів у своїй кімнаті отупіло, ображений на увесь світ, а з сусідньої кімнати, де дружина приймала колег, пригощала їх винами, звідти долинав сміх…

Володимир не витримав і, покинутий, як йому здавалося, дружиною, навіть не окріпнувши після поранення у середині жовтня, знову попросився на фронт…

– Що ж, чому бути, того не минути, – зітхнула дружина і, згнітивши серце, з головою поринула в роботу…

Після оглушливого успіху фільму «У камина» Харитонов, нарешті переконавшись у власній удачливості й непогрішимості, порядки на студії зробив ще більш суворими. Різко зменшився час на знімання кожної картини, запровадив – досі нечуване явище, – штрафи за спізнення на роботу. Віра не мала ані хвилини вільної.

Потім почали знімати фільм до роману Золя «Людина-звір» – історія божевілля із життя французьких залізничників (а втім, це був найменш успішний фільм Холодної) за ним – мелодрами «Любовь графини» та «В золотой клетке».

Саме тоді в кіноательє Харитонова розпочали створення фільму, що стане найзнаменитішим фільмом Віри Холодної – «Молчи, грусть… молчи…» за мотивами популярного романсу. Фільм був задуманий у двох частинах. Друга частина називалася «Сказка любви дорогой», за другим рядком того самого романсу, і вийшла на екран через два тижні після першої частини. Але збереглася тільки перша частина.

Віра Холодна грала циркачку, щасливу в шлюбі, яку спокушає багатий комерсант. Потім він передає її своєму другу, а вона йде до іншого, який умовляє її здійснити заради нього крадіжку векселя. Під час крадіжки того вбивають, а героїня виявляється в обіймах іншого кохання. У другій частині вона знаходить нарешті своє кохання, але негадано помирає.

Фільм мав неймовірний успіх – другого такого в творчій долі Віри Холодної більше не буде. І водночас його чи не найбільше критикували – після революційних подій 1917 року. У тій критиці його називали апогеєм вульгарності та міщанства, прикладом безідейного буржуазного мистецтва. І це в той час, коли при демонстрації фільму кінотеатри ледве витримували натиск публіки, яка бажала його подивитися.

«Невже революція проти мистецтва? – терзалася Віра. – Чи вона схвалює лише те мистецтво, яке з перших кадрів і до останніх славословить революцію і новий режим?… Якщо так, то, виходить, мені з революцією не по дорозі…» Думала так і гнала од себе такі думки.

Після першої революції – Лютневої 1917 року – було ще відносно легше, як після більшовицького перевороту. Тоді прогресивна інтелігенція почала збирати кошти на користь звільнених політичних в’язнів. Однією з перших на цей захід відгукнулась Віра Холодна і виїхала з гастролями по містах рідної України. Побувала у Харкові, Полтаві, Миколаєві, Кременчуці, Катеринославі, в Єлисаветграді. (В оголошеннях зазначалося: звільненим політичним в’язням надається право відвідати спектаклі безкоштовно…)

Гастролі відбувалися з незмінним успіхом і при переповнених залах, де Холодну приймали на ура. Вона плакала, радіючи, що Україна її так любить.

З гастролей трупа привезла 4400 рублів – для того часу це була значна сума! Дивно, але консервативна частина діячів мистецтва за цей тур виключила її з членів мистецького клубу «Алтарь» – гм-гм… (Разом з нею до чорного списку виключених потрапили Собінов, Кусецький, Комісаржевський, Богословський та інші. Недарма газета «Театр» писала, що потрапити в цю групу – виключених – було престижно.)

Виключення з клубу «Алтарь» тільки активізувало її благодійність. Вона почала виступати в концертах, збір од яких ішов на користь Комітету Союзу біженців, солдат і офіцерів, які втекли з полону, а також на користь 3-ї Туркестанської дивізії Кавказького фронту та робітників Краснопресненського району, на користь притулку для бідних дітей та сиріт Георгіївських кавалерів, нарешті на користь знедолених війною. Разом з Вірою Василівною виступали Станіславський, Мозжухін, Качалов, Вертинський, Утьосов і багато інших відомих акторів.

І водночас, як писала преса 1917 року, Віра Холодна залишалася сама собою, і жила життям, що було дане їй Господом, любила любов’ю, яку знало її серце, «була у владі тих суперечливих і темних сил своєї жіночої природи, якими диявол наділив її від народження. Вона залишалася уособленням пасивного існування жінки, почуттів, що відображували веселі і жорстокі забави долі, жінки, зачарування якої незаперечне».

Але часи наставали лихі, недобрі, занадто заідеологізовані. Після революції нова влада знімала з прокату і наказувала змивати сотні – сотні! – дореволюційних фільмів! Деякі перемонтовували. Для цього був створений спеціальний колектив, який хоч і називався творчим, але був драконівським: міняли написи і переставляли місцями епізоди так, щоб у фільмі з’явилася революційна ідеологія. Якщо це не вдавалося, фільм просто викидали в корзину, щоб змити в кінці дня.

…В одній з містечкових єврейських сімей Чернігівської губернії тихо та мирно виростала дівчинка Есфір (з давньоєврейської мови – зірка). Згодом – вирісши, – Есфіронька стала слухачкою Московських вищих жіночих курсів (дивно, як туди за тих часів потрапила єврейка?!).

Восени 1918-го Есфір – вже секретарка Театрального відділу Наркомпросу.

А ще через чотири роки опинилася у фотокіновідділі, який невдовзі буде реорганізовано у Держкіно, і попросилася на посаду заввідділом перемонтажу (створили тоді й такий відділ, що по суті був відділом знищення художніх фільмів, неугодних більшовицькій ідеології), а заодно й редактором написів (надписів) до перемонтованих (понівечених і заново переклеєних) фільмів. Це, як виявиться згодом, для неї стало смислом її життя – «найвірнішим життєвим рішенням».