Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

Журнал «Синема»:

«В игре этой артистки заметно тонкое понимание условностей экрана, что вызывает даже со стороны строгих критиков… самые лестные отзывы…»

Того часу вона була не просто популярною актрисою, а стала справжнім явищем у російському кіно. Тому й життя її почало приваблювати і публіку, і кінорежисерів, тож Харитонов і вирішив зняти фільм про саму Віру Холодну – «Тернистый славы путь». Але – от диво, – фільм про найпопулярнішу зірку кіно йшов… з трудом. І ось чому: у фільмі не було нічого особливого, як не було нічого особливого і в біографії Віри Холодної. Глядачі були розчаровані: вони жадали сенсацій, відвертих сцен, розкриття якихось таємниць, а на екрані… А на екрані була Віра Холодна, як Віра Холодна – зразкова дружина, любляча мати, щаслива загалом жінка. Де ж щось незвичайне (як нині кажуть, «смажене»)? Ні, такої Віри Холодної глядач не хотів. Він багнув іншої Віри Холодної – розкішної фурії в особистому житті, загадково-порочної (як то й належить бути популярним актрисам) і водночас всім доступної. У піснях Вертинського, казали, вона зовсім інша. Один ліловий негр, що про нього написав бард, чого вартий! Якщо вірити пісні, він постійно крутиться біля королеви німого кіно. (Хто він? Звідки взявся? І чому… негр, бодай і якийсь ліловий? Хіба своїх чоловіків не вистачає?) Чому ж про це нічого немає у фільмі? Ліловий негр у притонах Сан-Франциско, що про нього написав поет і шансоньє, був куди цікавішим, аніж скромний юрист, бодай і герой війни Володимир Холодний.

«Це ж треба!.. До моєї жінки вже тулять якогось… якогось лілового негра, будь він неладен!» – обурювався Володимир Холодний і часом та й починав підозрювати дружину в невірності, як про те чи не відкрито говорили. Диму, як відомо, без вогню не буває. А раптом у неї і справді завівся якийсь… якийсь ліловий негр, як про те Вертинський пише – ще й присвячує ті пасквілі його Вірусі! Щоб усі знали! Щоб усі шушукалися, хоч і без того піїта про неї вже що тільки не пліткують!

Декотрі співчували Холодному. Справді-бо, чоловік – бойовий офіцер, тільки-но з фронту повернувся, рани заліковує, а вона… Жіночка його тим часом напропале крутить з якимось… якимось ліловим негром! І де крутить! Аж у притонах Сан-Франциско! І коли вона встигає туди мотатися! Плітки?… Те-те-те!.. Які плітки, коли Вертинський про це навіть вірша написав і присвятив його їй – Вірі Холодній! У всіх кафешках співають про Віриного лілового негра… А ви… плітки. Істинна правда! Бідолашний Володимир Холодний! За живого чоловіка жінка таке витворяє, таке!..

Знаходились навіть такі, котрі заприсягалися, що бачили на власні очі, як Віра Холодна розгулювала по Москві під ручку з отим… З ким? Та з ним же, з ліловим негром!

І Володимир, слухаючи – вкотре – «Лілового негра» Вертинського, починав по-справжньому вірити, що в його Віруньки з’явився якийсь ліловий негр. Для Володимира легше було повернутися на фронт, під німецькі та австрійські кулі та снаряди, аніж слухати ті пересуди про його дружину. І знати, що вона крутить шури-мури, Вірусенька його!

Зрештою, не витримавши такого життя, Володимир у середині жовтня, навіть не одужавши по-справжньому від попередніх поранень, знову попросився на фронт.

На фронті, казав, товариші, в гурті й смерть не страшна!

Віра з трудом змирилася з від’їздом чоловіка. Та й не було коли тліти – зйомки, зйомки, зйомки… Тоді посиленими темпами, як завжди у спішці, якій не було виправдання, знімалася чергова картина – трагічна мелодрама «Миражи» режисера Петра Чардиніна, що теж буде мати оглушливий успіх (фільм зберігся). Одночасно з «Миражами» розпочали знімання фантастичної драми «В мире должна царить красота» Бауера, її підпирала мелодрама «Огненный дьявол», ще одна мелодрама «Жизнь за жизнь»…

Не було коли Вірі Холодній сумувати за чоловіком, як і дбати про дітей – родині в ті місяці вона майже не бачила.

А чоловік тим часом слав з фронту розпачливі листи, у яких вимагав, аби дружина нарешті чесно зізналася: крутить вона шури-мури з ліловим – чи яким там? – негром чи не крутить? Хоча наперед був певний: крутить!

Віра не знала, що відповідати і як клястися Володі у вірності. Ситуація з ліловим негром, що його придумав для своєї поезії Олександр Вертинський, для неї ставала комічною.

І разом з тим, починала вже ставати не просто неприємною, а й навіть дещо тривожною. Вже й мати Віри відкрито дивувалася: чоловік на фронті, а Віра… Віра в актриси подалася. Та хоч би у якийсь там нормальний театр, а то… театр тіней, як називали у ті часи кінематограф. А тут ще й ті пересуди, плітки про якогось буцімто… лілового негра з притонів Сан-Франциско чи звідки там… Бурчала, хоч сама – знаючи свою дочку, – не вірила у якогось там лілового негра.

Віра не мала часу навіть на те, аби звертати увагу на материне бурчання.

– Володіна доля, оскільки він на фронті, воювати, а моя – зніматися.

І ще казала:

– На екрані я теж тримаю фронт!

Мати затихала лише тоді, коли дочка приносила додому гонорари, що за них родина й жила.

Тривала тяжка війна. Коли говорили гармати, вважалося, музи мали б мовчати. Але музи кінематографа навіть під час війни не мовчали – фільми виходили на екрани один за одним із завидною регулярністю.