Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

Успіх Віри Холодної попри війну тільки зростав.

І все було б добре, якби не ті пересуди й плітки про якогось лілового негра. А втім, пересуди – це доля всіх публічних осіб.

Сам поет тільки винувато розводив руками.

– Це ж поезія, Віро Василівно. Моя фантазія. Метафора, зрештою.

– Сашо, ви переконуйте в цьому не мене, а мого чоловіка, який вже мало не звихнувся на вашому ліловому негрові! І взагалі, переконуйте тих пліткарів, які про це тільки й теревенять. Мовляв, прапорщик Холодний воює, захищаючи честь вітчизни, а його жіночка тим часом крутить щось там з якимось ліловим негром!

І дзвінко сміялась.

Сміявся і Вертинський. І був щасливий, як ніколи – що міг ось так відкрито дивитися на свою любку-голубку, милуватися нею, насолоджуватися близькістю з нею і сміятися разом з нею – а це ж таке щастя!

І захоплено читав їй свого… «Лілового негра»… що вже був опублікований з присвятою «В. Холодній»:

Где Вы теперь? Кто Вам целует пальцы?

Куда ушел Ваш китайчонок Ли?…

Вы, кажется, потом любили португальца,

А может быть, с малайцем Вы ушли.

В последний раз я видел Вас так близко.

В пролеты улиц Вас умчал авто.

Мне снилось, что теперь в притонах Сан-Франциско

Лиловый негр Вам подает манто.

Віра хоч і знала вже напам’ять злополучного (поезія гарна, пересуди, що вона викликала, негарні) «Лілового негра», присвяченого їй – це й викликало плітки та різні чутки, – але залюбки слухала його ще і ще. Особливо у неповторному виконанні автора, який, ніде правди діти, таки подобався їй. Він був ще неодруженим, готовим хоч сьогодні вскочити в шлюбні пута. Ось тільки вона вже вплуталася у ті пута, була сімейною, мала чоловіка й дітей, яких вона ніколи і не покине, і не зрадить.

А мати симпатію до Сашка Вертинського, якого вона ласкаво називала Шурком, ніхто й ніколи їй не заборонить.

А коли він – Сашко, котрий Шурко (але Шурко тільки для неї і тільки вона одна мала право так його називати – здебільшого лише тоді, коли вони залишалися удвох), починав їй читати свої поезії (його не треба було двічі просити), що були такі якісь… м-м… незвичні, не схожі на вірші інших поетів, а тому й хвилювали і за душу брали, і в якісь інші, незбагненні світи і краї несли слухачів, що слухаючи його, забувала, де вона і що з нею. Майже всю його поезію вона вже знала напам’ять і часто читала йому його ж вірші.

Вы стояли в театре, в углу, за кулисами,