Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

За словами Толстунова, нині в Росії нараховується більше тисячі сучасних кінозалів, які обладнані найновішою звуковою технікою. Але все ж сьогодні російська кіноіндустрія залишається нечисленною – приблизно 7–7,5 мільйона глядачів.

Нині в середньому один російський фільм обходиться його творцям у 1–1,5 мільйона доларів, а в цілому на кіновиробництво в Росії витрачається десь 100–120 мільйонів доларів на рік – при цьому держава виявляє підтримку кінематографу в середньому десь 50 мільйонів доларів.

«Без державної підтримки сьогодні російському кінематографу було б дуже трудно розвиватися, – переконаний продюсер. – Що ж стосується прибутків від кінопоказів, то валовий збір кінотеатрів у Росії за 2005 рік склав 350 мільйонів доларів. Правда, серйозною проблемою російського кіноринку є піратство – ринок DVD-дисків на 80–90 відсотків піратський. Але тенденції на його зменшення вже з’явилися…»

Повернувшись із Сочі, Віра Холодна вирішила попробувати свої сили в комедії… Не довго думаючи, знялася у веселому фарсі, що висміював легковажних волоцюг, «Наказанный Антоша». Фільм не зберігся. І хоч преса оцінила його позитивно, саму Віру Василівну він не задовольнив, і вона ніколи не включала його до своєї фільмографії.

Останній фільм, знятий в ательє Ханжонкова з участю Холодної в ролі Інни Чернецької, називався «Шахматы жизни». На той час кінозірки В. Холодна, В. Максимов, В. Полонський, О. Руніч перейшли від Ханжонкова до Харитонова, де їм були обіцяні солідні гонорари. Віра Василівна так говоритиме: «З моїм переходом в ательє Харитонова простір для творчості став ще ширший. Наша невелика «колегія», як тепер висловлюються, артистів – я, Максимов, Руніч, Худолієв і режисер – у всьому працюємо дружно. Ми, артисти, робимо сцену, режисери допомагають нам виявити найбільш рельєфно для екрана наші творчі задумки. Інакше й не можна. Необхідна повна свобода творчості артиста. Не можна бути мавпою, яка повторює вказівку режисера. Треба відходити від шаблонів, у кожній ролі бути іншою і шукати нове».

В ательє Харитонова Холодна знялася у другій половині 1916 року у трьох фільмах: «Столичный яд» за романом С. Фонвізіна «Сплетня», «Ради счастья» – за однойменним романом Ст. Пшибишевського і «Пытка молчания» за п’єсою Анрі Бернштейна «Вор». Це були салонні психологічні драми і користувалися вони незмінним успіхом. Фільми знімав Чардинін, який створював для Віри Василівни особливий репертуар. І все ж навіть галаслива реклама не радувала Холодну, вона гнітилась участю у таких фільмах, де безвольна жертва своїх чи чужих пристрастей – хай то буде графиня, кокотка чи циркачка – вже перестали задовольняти актрису. Вона шукала нових героїнь.

Однією з кращих праць Чардиніна під час його роботи в ательє Харитонова була картина «У камина», в якій Віра Холодна виконувала роль Лідії Ланіної. Цей фільм був навіяний відомим однойменним романсом і приніс їй славу. Він стане одним з найвідоміших фільмів Віри Холодної. Сюжет його не те що простий, а – простісінький: любляча і вірна дружина піддається хвилинним слабкощам, зраджує чоловіка і розплачується за те власним життям. Простіше вже нікуди. І, здається, й банальніше. «А поди ж ты!» – як кажуть росіяни. Популярність цього фільму була такою великою, що навіть неможливо було її пояснити. Вона на голови творцям стрічки бозна з яких небес звалилася. Варт додати, що цей фільм демонструватиметься і в найдраматичніші місяці 1917 року, і все одно кінотеатри, де він ітиме, будуть переповнені. У деяких містах картина демонструватиметься по сто днів підряд – небувалий успіх для фільму! Небувалий і до того небачений. Чардиніну довелося на гребені успіху (куй залізо, поки воно гаряче, то й матимеш зиск!) навіть зняти продовження історії. Але оскільки героїня Віри Холодної в кінці фільму помирає, то сценарист, не довго думаючи – а тоді сценаристи, пишучи основу для фільму, не довго думали, – проводить хитрий хід: князь Пещерський, який погубив жінку, на кладовищі зустрічає її двійника. Події в наступному фільмі, який називався «Позабудь про камин, в нем погасли огни», розгорталися ще трагічніше, ніж у попередній стрічці «У камина», і глядачі знову – і це в «буремні» дні 1917 року! – штурмом брали кінотеатри!

…Так минали роки наполегливої праці. Віру Холодну не дуже обнадіювали численні похвали, захоплені відгуки режисерів і преси. Як свідчить її сестра Софія Василівна, Віра після громадських переглядів картини неодмінно їхала в найвіддаленіші кінотеатри Москви, аби подивитися, як насправді глядач зустрічає той чи той її фільм. У капелюшку, великих окулярах, загримована, щоб її не впізнали, вона сідала в залі і разом з усіма дивилася свій фільм. Власне, не так фільм, як реакцію глядачів на нього, а вона незмінно була бурхливою і захопленою. Але й це не спокушало її. Все одно до кожної нової ролі готувалася скрупульозно, особливо працюючи над мімікою і жестами – в німому кіно це були головні «козирі» гри артиста.

Як згадувала директор кінотеатру «Дім Ханжонкова» Расима Дар’ях-Заде, розгадка феномена актриси полягала у тому, що вона грала саму себе. «На відміну від інших кінодив тієї епохи, Віра не була професійною актрисою. Знімались балерини, актриси імператорських драматичних театрів, а ось її гра не була театральною, вона грала саму себе, звернену у майбутнє, талановиту, високохудожньо обдаровану дівчину». Інші успіх Віри Холодної пояснювали тим, що всі зіграні нею ролі були втіленням одного образу – красивої, печальної жінки, обманутої коханки, не зрозумілої оточенню… Один з її сучасників згадуватиме: «Серпанок суму завжди був їй властивий. Вона сміялась рідко і сміялась невесело. Я сказав би, що на парсуні відносно юної Холодної лежав відбиток суму, властивий нашій північній природі у дні ранньої осені».

«Кіножурнал» захоплено писав:

«Героиня В. Холодной выдержала искус: в огне экранной любви закалилась. Образ героини, любящей и жертвующей собою, просто и искренне представлен артисткой. Лирические переживания гармонируют с ее трогательным образом. Без резких движений, шероховатостей… артистка показала, что она может чутко и искренне передавать образ любящей женщины».

І ще преса писатиме:

«За неполных четыре года Вера Холодная снялась в десятках картин (по одним справочникам более 30-ти, по другим спискам – около 50-ти), из которых сохранились полностью «Дети века», «Жизнь за жизнь», «Миражи», «Песнь торжествующей любви» плюс фрагмент из фильма «Последнее танго» да два хроникальных сюжета. Но молва – помощница славы – творила легенду о необыкновенной, едва ли не великой киноактрисе. Она воплощала собой идеал женственности и красоты во вкусе своего времени.

Тонкий профиль под копной черных кудрей; ореолом – убор белых страусовых перьев; трогательно-нежная девичья шея; густая тень от опущенных длинных ресниц. Миниатюрная, с крошечной ножкой (34-й размер!). В ее облике было нечто трогательное, она казалась беззащитной. И играла всегда жертву чужих страстей, истерзанную душу, мелодраму, переходящую в трагедию…»

Варт зазначити, що за 1917 рік Віра Холодна знялася в 11 (одинадцяти!) фільмах. І хоч спалахнула революція, але люди все одно ходили в кіно дивитися фільми «із життя багатих». Ті фільми були переповнені бурхливими пристрастями, пишними костюмами та вишуканими інтер’єрами.

Знятися в одинадцяти фільмах (бодай і короткометражних) за рік – це було щось. Режисер Харитонов просто нещадно експлуатував актрису, як зірку, яка несла золоті яйця. Віра збивалася з ніг, звечора довго не могла заснути, а вранці – встати, й іноді спізнювалась на знімальний майданчик – Харитонов увів штрафи за спізнення. Доводилося квапитись. А де поквап, там бувають і лихі пригоди. Якось взимку Віра та її колега Володимир Максимов, спізнюючись в кіноательє на зйомку, так підганяли візника, що сани на повному ходу перевернулися, а коні, які розігналися, не могли зупинитися і тягли артистів аж цілий квартал! Сам візник ледь уцілів. Максимов і Холодна отримали багато синяків, досить значних. А Віра до всього ще й простудилася, коли її, напіводягнену, волокло за саньми в порванім одязі… І все ж зупиняти зйомки з-за цього інциденту Харитонов не став. Другого дня Віра змушена була грати любовну сцену з температурою. Зйомки відбувалися у спішці, адже в Москві було оголошено воєнне становище, тож електроенергію давали лише по кілька годин, здебільшого ночами, і Вірі, щоб бути готовій до зйомок у будь-який час, доводилось цілу добу ходити у гримі. Від постійного недосипання у неї почалися тяжкі головні болі. Вона навіть втрачала свідомість, але тільки отямлювалась – вставала і знову грала. Без жодної скарги чи капризів.

І це в той час, коли їй пропонували поїхати з Росії – за «королевою екрана» ганялися різні зарубіжні кінопромисловці. Кіно – німе, тож знання іноземної мови було необов’язковим, як і гарна вимова. Адже для німого кіно головними були обличчя, пластика, талант і, звичайно ж, слава, популярність.

З відгуку кореспондента газети «Киножизнь»:

«Успіх картини був винятковий, і хоч плата за вхід була досить підвищена, кінотеатр за шість днів демонстрації не зміг вмістити всіх бажаючих. Уже багато років не доводилось нам бачити нічого подібного. Публіка заповнювала фойє і вхід, виходила кількома чергами довжиною у пів-вулиці і чекала отримання білетів, не зважаючи на дощ чи непогоду. Гра В. Холодної неперевершена – вона створювала в глядацькій залі особливу атмосферу. По закінченню доводилось бачити вологі очі і чути зауваження на зразок: «Невже подібну художню фільму не можна буде зберегти, перезняти, і вона загине, порвавшись по театрах?»

(Це були даремні побоювання, фільм не «порветься по театрах», він буде заборонений за радянської влади і, як і сотні популярних дореволюційних фільмів, знищений – примітка на Інтернет-виданні.)