Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

Це вже були паростки майбутнього кіно, але… У ті часи, як свідчить критика, «на дев’ять десятих, якщо не більше, екрани були залиті вульгарністю».

«Дійсність кіно» була не кращою від реального божевілля в імперії. Ба, вона була ще фантастичнішою і карколомнішою, як у вигаданих бурхливою фантазією сценаристів у тодішніх фільмах. Вже не один рік фактичним некоронованим правителем Росії на той час був малограмотний пройда Григорій Распутін – фаворит Миколи II та його дружини Олександри Федорівни, політичний авантюрист, буцімто «провидець» і «цілитель». «Распутінщина» стала виявом повного розкладу правлячої верхівки царської Росії. Виявляючи допомогу хворому гемофілією (спадкове захворювання, пов’язане з порушенням здатності крові зсідатися, характеризується частими і тривалими кровотечами, які можуть виникати у будь-якій ділянці тіла хворого внаслідок легкого удару, порізу, укусу комахи тощо), здобув необмежену владу над царською родиною. Це був малограмотний, неохайний «старець», брудний, від якого завше смерділо, з нечесаним волоссям, скуйовдженою бородою і чорними від бруду нігтями, він правив Росією, і його боялися навіть впливові царські чиновники та вищі посадовці – в тім числі й в оточенні імператора. І почувався аферист в Олександрівському палаці Миколи II, ба, ба, навіть у його родині, як у власній вотчині, у своїх мисливських угіддях, де він був некоронованим царем – у родині царя, владикою для неї і навіть Богом. Хоча скорше – дияволом. Сатаною. Антихристом.

Своє особисте життя і вчинки ця «свята людина» визначила пресловутим принципом: «Не согрішиш – не покаєшся, не покаєшся – не врятуєшся». Отже, вважав цей пройдисвіт, чим більше грішиш, тим більше шансів на «спасіння». Його обожнювали жінки із найзнатніших дворянських родин, вони готові були йти за своїм ідолом хоч у вогонь та воду…

«Ви вже віддались йому?» – недовірливо запитали якось одну з поклонниць Распутіна. «Звичайно. Я уже близька з ним, і горда й щаслива, що так вчинила». – «Але ж ви замужем? Що скаже ваш чоловік про це?» – «Він сприймає це як велику честь. Якщо Распутін побажає жінку, ми всі бачимо в цьому благословення і вибір Божий, і наші чоловіки думають так само»…

Він гвалтував черниць, влаштовував оргії, відвідував публічні будинки, тримав наложниць… Його вплив при дворі був такий, що з ним навіть узгоджували укази царя! «Святий старець» навіював жінкам, що спасіння неможливе, поки не спокутуєш гріх, а істинна спокута можлива лише при наявності гріха. У своїй особі Распутін являв можливості для всіх трьох стадій: і гріха, і спокути, і порятунку… У столиці повзли чутки, що навіть сама імператриця ділила з ним постіль. Розповідали, що він наказував царю стягувати з нього чоботи (взагалі, Микола II був надто безвольною людиною) і мити йому ноги, а потім виштовхував його з кімнати, аби лягти у постіль з його дочками та їхньою матір’ю.

Інші історики вважають, що Распутін був однією з найзагадковіших і найвитриваліших особистостей, які будь-коли з’являлися в роду людському. Він був прекрасним і переконливим артистом. Володів дивовижною витривалістю організму, міг пиячити день і ніч безупину, що просто вбило би іншу людину. До всього ж він випромінював якийсь магнетизм: прем’єр-міністри, графи, священики і великі князі, як і дами вищого світу, а також селянські дівчата відчували його могутню привабливість, а коли стосунки псувалися – непереборну відразу…

І так тривало, поки змовники на чолі з князем Юсуповим не відправили з великими труднощами «святого старця» на той світ. Правда, Распутін не раз заявляв, що його смерть спричинить загибель династії Романових. Через дев’ятнадцять місяців після убивства Распутіна, 18 липня 1918 року, вся царська сім’я буде розстріляна більшовиками в Єкатеринбурзі… Але тоді до вбивства самого Распутіна ще було далеко, і він з Олександрівського палацу при живому імператорові правив Російською імперією і таке витворяв, таке… Що всі ті божевілля, зображені на кіноплівці, іноді здавалися у порівнянні з його витівками просто дитячими казочками на сон грядущий…

Але правий був Максим Горький, який у перші роки світової війни висловив думку, що розкриття закладених на екрані можливостей і використання їх – все ще попереду.

«Я схвалюю кінематограф майбутнього, який безумовно посяде виняткове місце в нашому житті, – це його відповідь на анкету газети «Театр». – Він стане поширювачем широких знань і популяризатором художніх творів. І коли кінематограф проникне в демократичне середовище, рахуючись із вимогами і смаками народу, коли він почне сіяти «розумне, добре, вічне» там, де це необхідно, тоді його роль буде надзвичайно велика. А це безумовно дасть кінематографу майбутнє».

Кіностудії в СРСР були тільки державними підприємствами по виробництву кіно– і телефільмів. Взагалі, кожна кіностудія поєднує в одному виробництві два, відмінні один від одного, але тісно взаємопов’язані процеси: художньо-творчий (кіномистецтво) і виробничо-технічний.

Кіностудія – підприємство із закінченим циклом виробництва, що забезпечує весь процес створення фільмів – від сценарію до вихідних матеріалів для масового друку фільмокопій.

Основна творчо-виробнича ланка на кіностудії – знімальна група, що об’єднує на період створення фільму творчих, технічних та інших працівників під керівництвом режисера-постановника і директора картини. На кіностудії є відділ декоративно-технічних споруд, натурні майданчики, кінознімальні павільйони, цехи знімальної техніки, звуко– та світлотехнічний, комбінованого знімання, монтажу й обробки фільмів та ін.

У СРСР кіностудії були у всіх союзних республіках (нині вони не всюди вціліли). До найбільших кіностудій належали «Мосфільм», «Ленфільм», Центральна кіностудія дитячих і юнацьких фільмів ім. О. М. Горького, Центральна студія документальних фільмів, «Центрнаукфільм», «Союзмультфільм»; на Україні – Київська кіностудія художніх фільмів імені О. П. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Київська студія хронікально-документальних фільмів, Київська кіностудія науково-популярних фільмів.

А загалом виробництво фільмів у СРСР здійснювали 39 кіностудій, які – середина сімдесятих років минулого століття – знімали до 300 повнометражних фільмів, зокрема – художніх 150. Україна випускала загалом 50 повнометражних фільмів – зокрема 17 художніх.

Десь у 1930 році почали створювати в СРСР кінокопіювальні фабрики – Ленінград, Москва, Київ, Харків, Новосибірськ. Фільмокопії друкувалися на кіноплівці, завширшки 70, 35, 16 і 8 мм тиражами до 1000 копій по 250–280 назв на рік.

Перші вітчизняні кінопроектори були створені у Ленінграді та в Одесі в 1924–1925 роках.

Перші у світі (в Росії та в Україні) кіностудії (просто студії, або ще – фірми) належали приватним підприємцям. Техніка була всуціль зарубіжна. Виробництво кінопроекційних апаратів у Росії налаштували Сосновський та Ніколаєв (1914–1915 рр.). Вони й започаткували те, що сьогодні називається одним словом – кіно. Як зазначає УРЕ, звідки й узяті ці дані, «у капіталістичних країнах кіностудії належать приватним кінофірмам або уряду, який і здає кіностудії в оренду кінофірмам».

У Росії кінопромисловість була націоналізована і стала державною, десь починаючи з 1919 року, і тоді ж приватні підприємці були витіснені державою – починаючи з 1924–1925 років – з кіновиробництва, і тоді ж були створені перші вітчизняні кінопересувки та стаціонарні кінопроекційні апарати ТОМП-III і ТОМП-IV.

Віра Холодна мала справу тільки з приватними підприємцями кіновиробництва, які мали свої, часом і невеликі студії.

Сьогодні – квітень, 2009 – Росія виходить на перше місце серед європейських країн за обсягом кіноринку. (Виявляється, святе кіномистецтво – це всього лише ринок!) За словами російського продюсера, заступника генерального директора каналу СТС Ігоря Толстунова, «за останні 2,5–3 роки після 10–12 років кризи, стан російського кінематографа різко змінився – сьогодні російський кіноринок зростає на 20–25 відсотків – за різними підрахунками – щорічно. У 2005 році в Росії було знято приблизно 80 ігрових фільмів – невдовзі ця цифра переважить 100 фільмів на рік».