Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

Віра Холодна, як ніхто з російських акторів, була популярна і відома за рубежем, адже фільми з її участю йшли у Європі, в Америці, в Туреччині і навіть у Японії. В Америці збиралися знімати серію фільмів за руською класикою, і всі бачили головною героїнею тільки її, Віру Холодну.

Берлін пропонував їй контракт на десять років. Кінопромисловець Пауль Тіман (це у його ательє Віра вперше прийшла на знімальний майданчик) перевів своє виробництво в Німеччину та Францію і теж умовляв Холодну поїхати з ним.

Віра Холодна на всі запрошення відповідала рішучою відмовою.

«Моє місце – Росія, – говорила. – А в російського кінематографа велике майбутнє».

Руський кінематограф вона любила, як вважається, сильніше, ніж чоловіка (а втім, хто це й коли вимірював). Хоча вона якось зізналася: якби її коханий чоловік та раптом поїхав за кордон, вона навіть тоді залишилася би вдома.

Але Володимир, повернувшись додому з фронту після другого поранення, все-таки підтримав дружину у її прагненні працювати тільки на батьківщині, хоч умови життя в Росії тоді ставали все гіршими й гіршими.

Здається, Пабло Пікассо ділив жінок (а втім, не без епатажу, до якого маестро був схильний усе своє життя і, звісно, самореклами) на «богинь» і «статеві килимки».

Правда, йому приносило задоволення (мало чи не садистсько-мазохістська пристрасть) перетворювати перших на других і витирати об них ноги, але… Але це вже інша тема.

Для Володимира Холодного порівняння жінок із «статевими килимками» було образливим – для нього інших жінок, крім богинь, не існувало. З тієї причини, що інших жінок, він був певен, – окрім як богинь, – і в світі білому не існувало!

Всі жінки для нього були тільки богинями.

І першою серед них була його Віруся Левченко, яка стала Вірою Холодною.

Він так захопився юною гімназисткою, коли познайомився з нею на випускному вечорі в жіночій гімназії г-жі Перепьолкіної, що подальше своє життя без неї вже й не уявляв, дивуючись, як це він ухитрявся жити до знайомства з нею – єдиною у світі Вірусенькою!

Та й що то було за життя без неї – так, існування. Коли він навіть і не підозрював, що у світі білому в одній з ним Москві є вона – Віруся.

Чарівна і незвичайна, земна і неземна (богиня ж!).

Справжнє життя – повноцінне і щасливе, – у нього почалося, як він познайомився з нею і зокрема після того, як вона стала його. Його і нічиєю більше! На віки вічні його і нічиєю більше!

І коли вона стала його (як він квапив події, підганяв їх, аби вона швидше стала його), відчув себе нарешті…

Майже богом.

Він міг уже сказати (собі і всьому світові білому): я недарма жив і недарма живу, я знайшов свою Віру, яка для мене у трьох іпостасях – Віра, Надія, Любов.

У цьому тепер і полягав сенс його життя. Але про те, що вона стане не лише щастям, а заодно і його нещастям, він тоді навіть не підозрював. Навіть у найжахливіших для нього думках (чи снах) не припускав.

Віруся – його (тільки його!) і цим все сказано!