Розділ «Частина третя-3 «…І жагуча експресія в очах Віри Холодної» Або я, або кіно. Третього не дано…»

За роки Першої світової війни було загалом випущено більше 1200 художньо-ігрових фільмів, і чи не всі вони канули в Лету.

Часто в якості матеріалів для фільмів бралися й значні художні твори (хоча б того ж Купріна), але здебільшого це були «інсценізації» популярних народних пісень: «Эй, быстрей летите, кони», «Вот мчится тройка почтовая», «Когда я на почте служил ямщиком», «Бывали дни веселые, гулял я, молодец», «Погиб я, мальчишка, погиб навсегда»…

Інсценізувалися вони найпростішим способом: брався перший рядок в якості назви фільму, а до нього додавався будь-який романтичний сюжет, що хоч трохи перегукується із сюжетом пісні.

Значне місце стали займати короткометражні комічні фарси та водевілі і, звичайно ж, – війна йде, війна! – воєнно-шовіністичні агітки. Хоча б такі, як «За царя и отечество», «Всколыхнулась Русь сермяжная», «За честь русского знамени», «Антихрист, или Кровавый безумец современной войны», а також стрічки про псевдоподвиги, лубки про псевдопатріотичних героїв тощо.

У салонних драмах дія відбувалася або в соціальних верхах – серед титулованої знаті, поміщиків, буржуазії, або в світі письменників, модних художників, популярних артистів, чиї імена були на слуху. Події розгорталися, як правило, в аристократичних особняках і розкішних квартирах, у заміських віллах і дворянських маєтках, на курорті чи скачках, в пишних будуарах знаменитих актрис, в студіях прославлених скульпторів, в оточенні старовинних меблів, дорогих портьєр, екзотичних квітів.

У салонних драмах діяли бездоганно одягнуті чоловіки з багатозначними поглядами («аристократи роду» і «аристократи духу») і звичайно ж, фатальні жінки. Вони, звісно, ніде не працюють, нічим не займаються, а лише закохуються і закохують у себе, зраджують і страждають від ревнощів. Вони вигідно виходять заміж за багатих, підробляють векселі, ідуть на утримання до багатих стариганів і старух, отруюють багатих тіточок, зберігаючи при цьому чистими серця для «полум’яної пристрасті». (У такому жанрі знаходить своє покликання, наприклад, Максимов, творець розчарованого «томного» коханця у бездоганному фраку, з хризантемою в петлиці, його стиль і манера гри – довгі паузи, спрямований у нікуди погляд…)

І, характерно головне: салонним драмам неодмінно даються багатозначні інтригуючі назви, «поетичні», у яких безконечно варіюються слова «любов», «пристрасть», «гріх», «диявол» «смерть»: «Тени любви», «Любовь была его святыней», «Страсть», «Великая страсть», «Ураган страстей», «В буйной слепоте страстей», «Аромат греха», «Во власти греха», «Огненный дьявол», «Потомок дьявола», «Скерцо дьявола», «Смерти обреченные», «На ложе смерти и любви», «Любовь широкую, как море, вместить не могут жизни берега», «И сердцем, как куклой, играя, он сердце, как куклу, разбил» і багато-багато подібних варіантів. А за усим цим – банальні, надумані і примітивні історійки, які вели глядача у якийсь умовний світ.

Основні мотиви салонних драм – мотиви суму, печалі, страху перед життям, естетизації смерті…

«Жизнь и смерть» – містико-символічний фільм Бауера: напівбожевільний художник доктор Рено вбиває кохану жінку для того, щоб… зберегти нетлінною її вроду. Він бальзамує труп і, помістивши його у склепі, ходить туди на побачення…

Фільм «Умирающий лебедь»… Напівбожевільний художник у полоні манії намагається створити картину, присвячену образу смерті. Спостерігаючи в театрі, як молода актриса виконує танець «Умирающий лебедь», він нарешті бачить те, про що довго мріяв. Художник знайомиться з виконавицею, запрошує її позувати для своєї картини, але під дією спалаху безуму задушує натурницю і в трансі малює з мертвої свою картину… Всі салонні драми неодмінно закінчувалися трагедіями, і в цьому творці стрічок були надзвичайно винахідливими – у видумуванні різних варіантів смертей.

«Последнее танго». Професійний танцівник убиває партнершу по сцені, яка його зрадила з іншим під час фіналу «останнього танго».

«А счастье было так возможно…» Герої вдаються до американської дуелі, в результаті якої гинуть усі – усі! – герої картини, масовий, так би мовити, суїцид невідомо в ім’я чого…

«Смерти обреченные»… Дружина, яка зрадила свого чоловіка з другом його дитинства, ховається в дивані і там гине від задухи…

«Скерцо дьявола». Герой, захоплений «сатанізмом», спокушає подругу своєї дружини, зводить друга зі своєю власною дружиною, доводячи її в подальшому до божевільні, штовхає коханку на самовбивство, домагається смерті друга, провокує свого сина-ідіота зґвалтувати сестру, домагається смерті сина та дочки. Картина закінчується апофеозом героя, «сатанински торжествующего» серед трупів загублених ним людей.

Сценарії таких фільмів творилися на ходу. Ось що про цей «творчий» процес згадує Я. Протазанов:

«Теми картин виникали так: вигадувалась яка-небудь крута назва, яка сама по собі, плюс акторські імена, могла б гарантувати добрий прокат стрічки. Раптом приїжджає хазяїн і говорить: «Чудова думка! Давайте ставити картину на тему “Не пожелай жены ближнего своего”». За цю тему негайно бралися, на допомогу приходили книги, які десь колись кимось були прочитані, писали сценарій і випускали фільм».

Образів, характерів у таких драмах не було. Вони всі були поверхові, однотипні, схематизовані, стереотипні, як і їхні герої. Графи були схожими на скульпторів, скульптори на дворянських синків, великосвітські дами на балерин, балерини на вуличних дівиць. Відрізнялися лише костюмами. Актори ж, які грали головні ролі, насправді не грали, а лише демонстрували себе в різних обставинах… Але були й винятки. Наприклад, І. Мозжухін, талановитий актор, ставився до роботи в кіно, як до справжньої творчості, і не стільки демонстрував себе, як грав.

Серед жіночих «зірок» найбільшою увагою користувалися І. Лисенко – жінка-хижачка, «вамп», спокусниця, самка, яка кожним своїм порухом викликала сексуальні почуття у глядачів, В. Кораллі – прима-балерина Великого театру, З. Баранович, З. Карабанова, А. Ребикова, Н. Рутц – все це актриси середніх здібностей, яких ті чи ті фірми активно висовували на головну роль і роль зірок.

Салонна драма давала можливість глядачеві сховатися хоч на якийсь час від остогидлого побуту і хоч би на годину-другу доторкнутися до іншого, «красивого» життя верхів. Тут і крився успіх цього жанру у ті роки. Як писатимуть кінокритики вже за радянських часів, «кінорепертуар 1914–1917 років був антигуманним, антинародним, антиреалістичним, він відвертав глядача від важливих питань життя, затемнюючи його свідомість і тим виконуючи реакційну політичну функцію».

І все ж і такі кінокритики змушені були зізнаватися, що «кращі фільми тих років вже не можна назвати простими фотографіями театральних сцен. У них можна виявити зачатки прийомів кінематографічної виразності (зміна планів, більш обдумане застосування натурних зйомок). Передові режисери й оператори уважніше ставляться до композиції кадру, все частіше користуються середніми планами, іноді знімають крупними планами, широко користуються горизонтальними і вертикальними панорамами, наїздами, напливами, затемненнями…»