Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Була в постійному цейтноті. В суцільному тріумфі. Він писав, що слава її неймовірна вже докотилася й до них, що на фронті всі багнуть хоч один фільм подивитися «з Вірою Холодною». Він не розуміє, звідки у неї взялася така шалена популярність і чому це вона стала актрисою номер один Росії? І вже, здається, ревнувати її почав – читала про те між рядками його листів.

Він мучився з ревнощів і від того, що вона так рідко йому писала.

Невже почала забувати його?

І вона вже почала мучитись – наче совість у ній заговорила, – що вона не зовсім до нього справедлива і геть неуважна. Треба було щось спішно робити, рятувати родину, свою любов, свого чоловіка, а їй все було ніколи. І вона все відкладала на завтра, а завтра буде те, що й сьогодні – цейтнот. Та й жила вона вже у зовсім іншому світі, ніж він, і боялась, що дороги їхні можуть розійтися…

Тож коли восени 1915 року у її квартирі з’явився санітар Олександр (Сашко, Шурко) Вертинський із санітарного поїзда і сказав, що Володя її перебуває в госпіталі у тяжкому стані, вона нарешті зупинилася. Все кинула і помчала до нього в ніч глуху, що розколювалася від червоної заграви – чи гроза бушувала, чи війна клекотіла…

І було все, як у Блока:

Вагоны шли привычной линией,

Подрагивали и скрипели.

Молчали желтые и синие,

В зеленых плакали и пели…

Вона їхала, поперед себе пославши в госпіталь телеграму про свій приїзд з поміткою: «Передати пораненому прапорщику Холодному», з підписом «Твоя галушечка»…

Всю ніч не могла й очей склепити, адже колеса вагонів стукотіли: до Володі, до Володі…

Коли відхиляла на вікні фіранку, бачила, як десь далеко в чорній смоляній пітьмі ночі спалахували блискавки – чи гроза там бушувала, чи війна їм навстріч валом котилася?… Іноді їй навіть вчувалися вибухи (а може, то перекоти грому), і тоді їй здавалося, що вона вже «в’їхала у війну»…

Війна, яка швидко буде названа Першою світовою, триватиме 37 місяців, і за цей час число поранених (без убитих), хворих та отруєних газами в діючій російській армії складе 10 мільйонів чоловік, а число евакуйованих у внутрішні райони країни – 4,8 мільйона чоловік.

Катастрофічно не вистачало госпіталів, ліків та перев’язочних матеріалів, лікарів, медсестер, транспортних засобів та санітарних поїздів. І все ж санітарна служба армії поверне у стрій поранених у боях більше 50 відсотків. (Інвалідність серед поранених сягне 30 відсотків.) А ще під час війни широко поширяться інфекційні хвороби – на кінець 1914 року на фронті буде зареєстровано 8768 випадків холери. На 1000 військовослужбовців на час війни припаде в середньому: хворих тифом – 49,9; дизентерією – 16,5; холерою – 7,9; натуральною віспою – 0,7; цингою – 93,2 відсотка! (Харчування на війні було нікудишнім!)

Про те, що санітарна служба не була підготовлена до війни – як і загалом вся Росія, – розуміли всі. У тім числі й лікарі, які справді, не покладаючи рук, трудилися на фронті, роблячи все можливе й неможливе, аби рятувати людей у сірих шинелях…

Лікарських кадрів катастрофічно не вистачало. Створений перед мобілізацією резерв лікарів (433 людини) швидко був вичерпаний, і до кінця 1917 року некомплект лікарів сягне чи не чотирьох тисяч!

Недостатньо була розгорнута ліжкова сітка, тож госпіталі були жахливо переповнені – лише на кінець війни ліжкова сітка сягне 1 мільйона ліжок.

Військово-санітарні заклади не мали достатнього транспорту, медикаменти та перев’язочні матеріали завозилися нерегулярно, – лише із-за кордону. Медичні служби фронтів мали польові госпіталі, як і армії, тилові евакуаційні пункти, санітарно-автомобільні загони, військово-транспортні поїзди, команди тих, хто одужував, польові аптеки при фронтах, відділення польових аптек при арміях, але всього катастрофічно не вистачало.

На кожну піхотну бригаду мало припадати три госпіталі, в тім числі й рухомі, а на повірку виходило зовсім інше.