Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Польові запасні госпіталі знаходилися у розпорядженні головних евакуаційних пунктів, які відкривалися на кінцевих станціях (деякі і в тилу армій та фронтів) – на один з них і спішила тієї ночі Віра Холодна.

У розпорядженні воєнного відомства знаходилося менше половини ліжок – більше у громадських організацій – Червоний Хрест, Союз міст, Земський союз тощо. На театрі воєнних дій не вистачало ліжок, більшість із них була в глибокому тилу, але не вистачало поїздів, щоб перевезти туди поранених, тому на кордоні театру воєнних дій, на вузлових залізничних станціях організовувалися додаткові евакопункти, але і їх не вистачало, і поранені тижнями чекали – часом і під відкритим небом – відправки в госпіталі, що знаходилися в глибині країни.

Спішно неподалік лінії фронту робилися спроби організувати хірургічні відділення для нетранспортабельних поранених, але і їх не вистачало.

Чим ближче медичні заклади наближені до лінії фронту, тим більша надія, що вдасться врятувати важко поранених, але надія залишалася примарною, і поранені гинули, так і не дочекавшись медичної допомоги.

Знаючи все це, хіба можна було заснути в поїзді, який віз її до лінії фронту, де тяжко поранений її чоловік чекав медичної допомоги…

Нашпигована такими невтішними даними, Віра Холодна тоді, восени 1915 року, їхала на фронт до чоловіка, не знаючи, чи живий він після важкого поранення, чи… Останнє гнала від себе геть, геть, геть!.. Її Володя живий і житиме. Тільки дочекався би її приїзду, а там вона всіх підніме на ноги, аби врятувати свого Володічку, коханого чоловіка, батька її донечки…

Газети й писатимуть: «королева екрана» так турбувалася про чоловіка, що вражала навіть сестер-жалібниць. Писали, що вона практично витягла чоловіка з того світу – це була правда. Вона й справді проведе біля чоловіка дні і ночі і справді витягне його – надій на одужання було мало, про це її застерегли лікарі, – з того світу. Володимир кілька днів перебував у непам’яті, борсався в гарячці, дружини спершу не впізнавав, горів у маренні, когось кликав, щось вигукував, кудись поривався. Лікарі лише зітхали й уникали дивитися на дружину офіцера…

Переступивши поріг палати, Віра сіла на краєчок ліжка, взяла забинтовану руку чоловіка і почала читати молитву: «Із глибини взиваю до тебе, Господи». Цей псалом вона повторювала раз за разом – навіть з ліку збилася, скільки разів вона його прошепотіла… Лише на сьомий день Володимир виринув з непам’яті й розплющив очі…

Дружина саме читала йому вірші – захопившись, читала так, як вона завжди читала, коли виступала перед великими аудиторіями. Чоловік прислухався до поетичних рядків і деякі з них – видно було, як ворушив губами, – повторював про себе.

Москва! – Какой огромный

Странноприимный дом!

Всяк на Руси – бездомный.

Мы все к тебе придем.

Клеймо позорит плечи,

За голенищем – нож.

Издалека-далече

Ты все же позовешь.

На каторжные клейма,

На всякую болесть —

Младенец Пантелеймон