Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Всіх дивувала його незвичайна популярність, що її критики вже почали називати загадковою. І популярність – що дивно, – була незмінно високою у будь-якій аудиторії. Спершу шукали зачіпку в тому, що його творчість нібито «відобразила кризу духовної культури суспільства». Велемовно і… малозрозуміло. Інші називали його вірші надто індивідуалістичними – що було так, – а вони, мовляв, припали «кожному до смаку і до вподоби».

Працював артист серйозно, старанно і наполегливо, хоч вірші його й здавалися ніби написані на ходу, «на льоту». Писав він їх циклами, як різні «варіації на тему», а відтак у нього виходила своєрідна галерея символів того самого образу, що ставав стрижнем добірки. Людські емоції поет умів переносити навіть на неодухотворені предмети – це підкупляло, робило кожну річ ніби «живою», принаймні надавало їй емоційної барви; він щедрим був на екзотичні назви та несподівані порівняння, і світ з-під його пера виходив не грубим, матеріальним, а екзотично-поетично-ефемерним, наче й не матеріальним, а якимось казково-фантастично-повітряним, що сприймався як реальний світ – цим автор і виконавець теж підкупав своїх слухачів, яких занурював у свій вигаданий, красивий світ, як начебто у реальний і водночас ніби «потойбічний». Особливо він любив змальовувати у своїх пісеньках-«арієтках» самотню людину, показуючи, яка вона беззахисна перед огромом грізного, безсердечного і, звичайно, безжалісного світу. І цьому світу байдужа навіть смерть близької людини, чиєсь горе і туга, розлука з коханою (коханим), страдницька любов без відповіді тощо. Навіть банальна зрада може бути – принаймні за віршами «руського П’єро – страшною трагедією у масштабах маленького всесвіту окремо взятої людини. Ось чому його пісеньки припали кожному до душі і знайшли у них, душах слухачів, такий щирий і живий відгук. Кожен бачив ceбe, маленького і безжалісного в цьому недоброму світі. Руський романс на той час, як корабель, який довго борознить морські простори, обростає черепашками та різними «прилипалами», так і романс обріс штампами, традиціями тощо – пісеньки П’єро Вертинського були вільними від таких «черепашок і прилипал». Поет запропонував свіжі речі, чисті, витончені, вигадливі, пов’язані з естетикою найновіших тодішніх течій у мистецтві взагалі й у культурі зокрема та в пісенній творчості. У Вертинського кожна річ була художньою і водночас авторською, себто такою, яку міг тільки він створити і яка належала тільки йому.

Досить легко і, що називається, сходу йому вдалося виформувати новий жанр (на це в інших поетів і цілого життя здебільшого не вистачає), той жанр, якого до нього і не було в літературі…

Із зізнань самого актора (з його розуміння власної манери виконання і творчості):

«Я був більше, як поет, більше, як актор. Я пройшов по нелегкій дорозі новаторства, створюючи свій власний жанр».

І це було справді так: те, що запропонував Вертинський, російська естрада до нього не знала – в цьому була і його велич як поета й актора, і новаторство, і причина його неймовірного злету та успіху.

Привабливими були для тодішньої публіки – 1915–1916 роки – і особливий стиль Вертинського, і навіть його сценічна маска. І що з того, що П’єро – буфон комедії дель арте, маска з італійсько-французького трагіфарсу, що ближче до гротеску, аніж до ніжної лірики, що з того, як у Вертинського навіть П’єро підійшов для виконання ліричних і навіть трагічних пісеньок про любов, дружбу і навіть смерть. У мистецтві початку XX століття всі творці шукали маски, адже глядач охоче йшов «на маску», і це багато хто уміло використовував, але вершини тут сягнув тільки він, Олександр Вертинський. Маяковський, аби привабити глядача, використовував жовту кофту (теж своєрідна «маска»), Блок – оксамитову блузу і кучері, Северянин – екзотичну позу, а все це разом узяте – пошуки своєї маски, а відтак і свого місця у культурі. Штучна личина уособлюється з маскою того, хто в неї вбрався, з образом, який маска і відтворює. (Варто наголосити: поезія Блока, зокрема його драма «Балаганчик» та цикл віршів «Маски», і допомогли Вертинському у створенні його сценічної маски, яка в свою чергу йшла від маски П’єро, але згодом успішно й щасливо її переросла.)

А втім, сам артист якось «зізнавався»: грим народився спонтанно, під час його роботи в санітарному поїзді, коли він разом з іншими молодими санітарами, не байдужими до мистецтва, давав концерти – невеликі, «домашні», для поранених. Там грим на сцені був просто необхідним, хоча б задля того, що молоді і недосвідчені виконавці, санітари військового пересувного госпіталю, не зовсім були впевнені у собі і навіть губилися перед помешканням, що його щільно заповнювали поранені. Так ось образ клоуна П’єро, який знав, що таке страждання, добре відповідав тій ролі втішника, що її ще тоді, в госпіталі, вибрав для себе артист. Та й на естраді це було щось нове – як для самого виконавця, так і для слухачів. Це згодом у нього з’явиться маска чорного П’єро, до нього ніким не використана, і вона допомагала входити в образ, давала потрібний емоційний настрій, заряджала енергією та впевненістю – сумний клоун про щось завжди мріяв і намагався – правда, безнадійно, – втілити у життя свої мрії. І хай маска була комічна, як і сам образ, але й через комізм глядач бачив справжнє страждання П’єро і його неудаване благородство й симпатії до простої людини, що завжди підкупляло.

А ще тому був успіх, що артист Вертинський умів з першої своєї з’яви на сцені, з перших хвилин захопити глядача і повести за собою у свій, бодай і примарний світ. На його завдання завжди працювали й уміло виготовлені декорації, і «місячне» світло.

Як згадуватиме очевидець, «Він – Вертинський – виходив на сцену вже добре загримованим і в спеціально пошитому костюмі П’єро. В мертвотному, лимонно-ліловому світлі рампи його обличчя, що було густо напудрене, здавалося непорушною, застиглою, ба, навіть висушеною маскою. Тільки «червона рана рота» і брови, що час од часу страдницьки здригалися, якось показували, що в цій масці ще «тліє людське життя». А вже образ чорного П’єро, що з’явився значно пізніше, був іншим: мертвотно-білий грим на обличчі замінила маска-доміно, білий костюм П’єро замінило зовсім чорне вбрання, на якому яскраво виділялася біла шийна хустка. Та й за характером П’єро змінився (як і сама поезія автора): він став у своїх пісеньках іронічнішим і дошкульнішим за першого П’єро, адже на той час вже втратив наївні мрії юності і побачив, який же буденний і прозаїчний світ, і байдужий. Той світ, що оточує людину і в якому вона мусить не жити, а борсатись, аби втриматися на плаву. Але все одно, десь далеко-далеко за цією буденщиною ледь виднівся інший світ, той світ, що артист-поет назве його «бананово-лимонним Сінгапуром», світ мрій, яким ніколи не вдасться збутися, світ таємниць, які ніколи не розкриються, фантазія, яка ніколи не стане реальністю, але все це буде вабити, кликати і манити, покіль людина і живе у цьому світі. Бо якщо в її душі і у всьому її єстві, у мріях її зникне той «бананово-лимонний Сінгапур», то зникне тоді й сама людина, перетворившись із духовної сутності на придаток до чогось, на такого собі банального робота, який живе лише для того, щоб жити, і який уже давно розучився і мріяти, і прагнути до бодай і нездійсненних мрій, але тих мрій, які й роблять людину людиною.

Потім і завжди про нього писатимуть:

«Спочатку П’єро був традиційно білим, але через якийсь час Вертинський зробив його костюм чорним. З часом він відмовився і від нього, виходячи на естраду в циліндрі і чорному фраку із сліпучо-білою манишкою та в лакових черевиках. Контрастне сполучення чорного і білого надавало образу Вертинського особливу елегантність і навіть загадковість».

Мабуть, від стилістики костюма П’єро і сформувалася дивовижна гра рук артиста: кожний жест не просто доповнював слова, але сам по собі ніс самостійне навантаження. Маленькі пісні Вертинського називалися «арієтками», або «сумними пісеньками Пьеро». Тому й самого артиста спочатку називали руським П’єро.

«Поступово Вертинський виробив власний неповторний стиль виступів, заснованих на особливостях його голосу, що говорив і співав. Кожну пісню він перетворював у невелику п’єсу із закінченим сюжетом і одним-двома героями. Їхні образи лаконічні, накреслені окремими штрихами, що запам’ятовувалися.

Ще до революції до Вертинського прийшла популярність, а потім і слава.

Його пісні не просто подобались, їх запам’ятовували, передавали з уст в уста. У нього багато поклонниць, і він з легкістю зав’язує романи…» (Зб. «100 великих вокалистов». Москва: «Вече», 2003).

…І він з легкістю зав’язує романи…

У своєму «бананово-лимонному Сінгапурі».

Що нині тільки не пишуть про неї та про її інтимне життя. Хоч би оце:

«Найвідоміший роман Віри Холодної – з початкуючим поетом Олександром Вертинським».