Розділ вісімнадцятий Один із трьох

Клим хлопнув у долоні.

— Давайте почнемо спочатку. Що трапилося? Вбили Юліуша Яблонського, офіцера, поляка, шляхтича, людину прикру, підлу, хоч про покійників так не говорять. Він розорив власну матір, вкручувався в сумнівні оборудки, не мав жодних моральних чеснот. Словом, жертва за життя охоче порушувала всі десять заповідей, отримувала від того задоволення й дістала, я вважаю, по заслугах. Але, — тут він багатозначно підніс палець, — треба також розуміти не лише чому Яблонського вбили, а й коли. Не знаю, чи хотів убивця, аби вийшло так, чи особисті мотиви наклалися на політичні. Проте вбивство поляка у Стрийському парку стало приводом остаточно перекреслити навіть саму можливість перемовин між українською й польською політичними сторонами. Польські політичні лідери звинуватили українців у провокації, це підштовхнуло Польський національний комітет створити свою ліквідаційну комісію й заявити про перехід Східної Галичини разом зі Львовом під польську юрисдикцію. У відповідь наша Національна Рада змушена була діяти на випередження. Результат: вона взяла владу в свої руки, створено нарешті державу. Наслідок — збройні сутички на вулицях, мародерство і, як не сумно, загибель пані Естер.

Шацький кивнув, та нічого на це не сказав. По очах видно — чекав, що далі. Кошовий не тягнув.

— Забігаючи наперед, скажу: так мало б статися раніше чи пізніше. Переговори навряд чи вирішили б суперечку, чиїй державі тут бути. Ліквідаційну комісію, певен, задумали створити ще до того, як Яблонського вдарили ось цією каменюкою по черепу, — він кивнув на знаряддя вбивства. — Проте саме обставини, викладені мною вище, тобто міцна прив’язка вбивства до політичного контексту, спонукала мене взятися за справу. Й не полишати її після того, як викриття злочинця, про що багато говориться всіма й усюди, вже не мало жодного значення й ні на що не впливало.

— Я так розумію, пане Кошовий, вам удалося?

— Бо вбивця особливо не ховався, — пояснив Клим. — Він не замітав сліди, хоч і не признався прямо. Так я за короткий час отримав набір фактів, котрі не мали до сьогодні спільного знаменника. Більше скажу: за дивним, фантастичним збігом обставин, які, певен, створюють лише війни чи якісь бойові дії, убивця Юліуша Яблонського тут.

— Де? — Шацький тривожно покрутив головою.

— У цьому помешканні, — мовив Кошовий спокійно. — Він один із трьох, присутніх зараз у моїй квартирі.

Свиснувши, закипів чайник.

Клим обережно зняв його з плити, знайшов у бляшанці залишки справжнього індійського чайного листу, який не так давно роздобула десь Магда. Кинувши кілька дрібок у кухоль, залив окропом, накрив блюдцем, підсунув ближче до Шацького, поруч виклав шматок сухаря. Таку ж маніпуляцію проробив зі своїм кухлем, хіба не прилаштував нічого зверху.

— Двоє — поранені, — тихо проговорив Йозеф.

— Хіба це знімає підозру? — гмикнув Клим. — Тоді, в день убивства, польський легіонер Рафал Лінецький і необстріляний доброволець-січовик Іван Повх були здорові. Кожен мав мотив та можливість звести рахунки з кривдником. Причому Лінецький переслідував подвійну мету, про яку я вже згадував. Помста за ображену честь та провокація, одне одному не заважало.

Шацький замислено підняв блюдце, перевіряючи, чи напій уже заварився.

— Ви сказали — Лінецький. Дуже впевнено. То це він?

— Він, — ствердно кивнув Кошовий. — Тобто все вказувало на нього, включно з зухвалою поведінкою. Та згодом Лінецький витратив час, аби дати мені зрозуміти: зводити рахунки з Яблонським, хай той навіть скористався довірою й привласнив спільні кошти, за які його товариш відповідав, — дріб’язково. Адже для Лінецького та інших поляків, спраглих до відродження держави, наставали переламні часи. Де нема місця вбивству шахрая через якісь там гроші. Ось.

Клим витягнув із внутрішньої кишені, розгорнув та показав Шацькому ближче аркуш, рясно всіяний підписами.

— Що це?

— Остання сторінка протоколу засідання таємної польської військової організації. Однієї з тих, що були створені військовим та діяли у Львові протягом останніх місяців. Українці мали те саме, спільноти виявляли одна одну й стежили, намагаючись якось протидіяти. Зміст протоколу не цікавий. Бо те, під чим підписалися учасники зібрання, вже відбувається. Лінецький сам дав мені оригінал, адже на ньому, крім підписів — дата й час. Розумієте?

— Не зовсім...

— Вони збиралися, коли Яблонський прийшов у парк, де знайшов смерть. Тут підпис Лінецького. Це не підробка — він вів протокол. Яблонського вбивали в момент ухвали рішення тих зборів. Лінецький фізично не міг цього зробити. Алібі, Шацький, буває й таким.